Анна Джейн - Кров і попіл, Анна Джейн

Частина десята : Розбите братство

Сонце тільки почало вставати, але для Лео ніч так і не закінчилася. Його тіло було виснаженим, проте розум палав. Він сидів у своєму кабінеті, вдивляючись у дим, що повільно піднімався з його сигари.

На столі перед ним лежали документи, план міста й старий револьвер батька. Символ спадщини, яку він не обирав, але яка вибрала його.

Карло мертвий.
Ліонель мертвий.
Його дядько – зрадник.

Лео вдивлявся у своє відображення у дзеркалі навпроти. Очі були втомленими, темні кола під ними нагадували про безсонні ночі, але всередині палав вогонь.

В двері постукали.

— Входь.

До кімнати зайшов Марко. Його рука була перев’язана, на обличчі — синці, але він тримався рівно.

— Що далі, бос?

Лео кинув погляд на карту міста.

— Ми більше не в обороні. Тепер ми — мисливці.

Через годину вони стояли в підземному гаражі, куди прибули залишки людей Мартеллі. Десять чоловік. Десять із кількох десятків, що були ще кілька місяців тому.

Лео обвів їх поглядом.

— Сьогодні все зміниться.

Він поклав на стіл декілька фотографій.

— Вітторіо, Россі, усі їхні союзники. Ми відрізаємо їх по одному. Без розмов, без попереджень. Хто не готовий – може йти зараз.

Ніхто не поворухнувся.

Марко посміхнувся.

— Тоді починаємо.

Але Лео ще не закінчив.

Він повернувся до Марко й довго дивився йому в очі.

— Є ще одна річ.

Марко підняв брови.

— Я слухаю.

Лео глибоко вдихнув.

— Що ти сказав Россі перед тим, як усе почалося?

Марко застиг.

— Що ти маєш на увазі?

— Ти ходив до них. Я знаю це.

Марко примружився.

— Я ходив до них, щоб зрозуміти їхні плани. Для нас.

— Ти їх не зупинив.

Тиша між ними загусла, як дим.

— Ти мені не довіряєш? — голос Марко був тихим, але в ньому бриніла загроза.

Лео знову подивився на людей, що стояли навколо.

— Я довіряв тобі все життя, Марко. Але це був мій бій. А ти зробив його особистим.

— Я зробив те, що було потрібно.

Лео нахилився вперед.

— Якби ти не пішов до них тоді, можливо, Карло був би живий.

Ці слова зависли в повітрі, і в приміщенні стало ще холодніше.

Марко повільно потягнувся до кишені.

— Можливо. Але ти не відмовився б від війни, правда?

Лео не відповів.

Марко подивився на нього, потім кивнув.

— Все ясно.

Він розвернувся і пішов до виходу.

— Ти куди? — запитав один із людей.

Марко не зупинився.

— Якщо ми більше не брати, то я не маю тут місця.

Лео не зупинив його.

Він просто стояв і дивився, як людина, що була йому майже братом, зникає у темряві.

Справжня війна тільки починалася.

Лео стояв біля вікна свого кабінету, спостерігаючи, як сонце повільно ховається за горизонтом, розливаючи над містом багряні відтінки. Небо горіло, ніби передчувало кров, яка мала пролитися цієї ночі.

Його думки не відпускали образ Марко. Його хода, коли він ішов до виходу, його голос, що змінився, наче між ними з'явилася невидима стіна.

Лео відчував у грудях важкість – не від втоми, а від того, що він втратив ще одного брата.

На столі стояла напівпорожня склянка віскі. Він узяв її, підніс до губ, але так і не випив.

— Не зараз.

Йому потрібен був чистий розум.

Двері кабінету відчинилися без стуку.

На порозі стояв Вітторіо. Його дорогий костюм виглядав бездоганно, як і завжди, а в очах була ледь помітна насмішка.

— Ти відпустив Марко.

Лео мовчки подивився на нього.

— Це було очікувано. Ви обоє занадто схожі. Обоє думаєте, що воюєте за честь. Тільки у війнах немає честі, племіннику. Є тільки переможці та мертві.

Лео зробив крок уперед.

— Чого ти хочеш, Вітторіо?

Його дядько зітхнув, ніби йому набридло пояснювати очевидні речі.

— Я хочу, щоб ти нарешті вирішив, хто ти. Бо зараз ти стоїш однією ногою в могилі, а іншою — в ілюзіях. Ти не можеш бути "справедливим" босом, Лео. Світ, у якому ти живеш, не дозволяє цього.

Лео вдивлявся в нього, ніби намагався зрозуміти, чи бачить перед собою ще одного ворога.

Вітторіо нахилився ближче.

— Я знаю, що ти збираєш людей для війни. Але чи вони підуть за тобою, якщо відчують, що ти сам не готовий забруднити руки?

Лео повільно видихнув.

— Я зроблю те, що потрібно.

Дядько усміхнувся.

— Ось це правильні слова. Я лише сподіваюся, що ти не зрозумієш цього занадто пізно.

Він обернувся і пішов, залишаючи після себе слабкий аромат дорогого тютюну.

Лео стояв на місці ще кілька хвилин, вдивляючись у темряву за вікном.

За годину він уже сидів у машині, що мчала вглиб порту.

Доки вночі були похмурими й небезпечними. Тут не було зайвих очей, не було цікавих перехожих. Лише тінь, що поглинала кожного, хто наважувався прийти сюди.

Авто зупинилося біля старого складу. Лео вийшов, відчуваючи вологий запах моря, змішаний із металом і нафтою.

Його люди вже чекали. Десятеро. Ті, хто залишився.

— Ми повинні діяти швидко, — заговорив Лео, обводячи їх поглядом. — Завтра ми наносимо удар по Россі. Вони не очікують, що ми підемо в наступ так скоро.

Один із чоловіків, Мікеле, зробив крок уперед.

— А Марко? Він буде з ними?

Лео затримав погляд на ньому.

— Можливо. Але ми більше не можемо дозволити собі вагатися.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍