Анна Джейн - Кров і попіл, Анна Джейн

— Можеш рухатися? — різко запитав Лео.

Карло кивнув, хоча на його лобі виступив піт.

— Вибору немає. Але нам треба шукати інший вихід.

Марко оглянув простір навколо.

— Задній вхід перекритий, вікна забиті. Тільки нагору.

Лео глянув на металеві сходи, що вели до офісного приміщення складу. Це був єдиний шанс.

— Марко, прикривай Ліонеля. Карло, йдемо за мною.

Марко мовчки кивнув.

Він перезарядив пістолет і першим відкрив вогонь, даючи можливість Ліонелю рвонути вперед. Той помчав до сходів, але не встиг.

Автоматна черга розрізала повітря.

Ліонеля підкинуло вгору, як маріонетку. Його тіло вдарилося об металеву конструкцію й важко впало на підлогу.

— ЛІОНЕЛЬ! — закричав Карло, кинувшись до нього.

Але Лео встиг схопити його за руку.

— Вже пізно.

Карло завмер, глянувши на тіло друга. Ліонель ще ворушився, але його очі вже тьмяніли. Грудна клітка судомно здригалася, кров заливала підлогу.

— Тримайся... — прошепотів Карло, але Ліонель вже не чув його.

Марко зціпив зуби.

— Ми повинні вибратися звідси.

Лео холодно оглянув склад. Вони втрачали людей, і це означало лише одне: хтось їх здав.

Він стиснув зброю в руках.

— Є ще один вихід. Тримайтеся за мною.

Останній поверх 

Вони кинулися до офісу нагорі.

Коридор був вузьким, з облупленими стінами та старими дверима. Під ногами рипіли дошки.

Двері офісу були відкриті. Всередині горіла настільна лампа, кидала м'яке світло на стіл, завалений документами.

На краю столу лежав телефон.

Пропущений дзвінок: Вітторіо

Лео зупинився.

Карло важко дихав, спираючись на стіну.

— Що це за телефон?

Лео мовчав. В цей момент екран знову засвітився.

Вхідний дзвінок: Вітторіо

Марко і Карло переглянулися.

— Бери. — Марко кивнув.

Лео натиснув кнопку відповіді.

— Леонардо.

Голос його дядька був спокійним, майже дружнім.

— Твої люди? — Лео стиснув телефон.

— Так. І ти знаєш чому.

Лео мовчав.

Вітторіо продовжував:

— Я дав тобі шанс бути розумнішим за свого батька. Але ти вперто йдеш його слідами.

— Ти продавця Россі?

Легкий сміх у відповідь.

— Я не продаюся, Лео. Я керую.

Марко стиснув кулаки.

— Що ти хочеш?

— Ти знаєш, що я хочу. — Голос Вітторіо став холодним. — Лиши місто. Це твій єдиний шанс вижити.

Лео мовчав кілька секунд.

— Якщо я відмовлюсь?

Вітторіо зітхнув.

— Тоді ти помреш цієї ночі.

Зв’язок обірвався.

Лео повільно поклав телефон.

Карло зціпив зуби.

— Це була пастка. Він продав нас.

Лео глянув на Марко.

— Вітторіо має померти.

Марко посміхнувся.

— Нарешті правильні слова. 

Вони знали, що ця ніч ще не закінчилася.