Анна Джейн - Кров і попіл, Анна Джейн

Але Лео не міг позбутися думки: кого він хотів назвати перед смертю?

У машині Лео сидів мовчки, дивлячись у вікно.

— Про що думаєш? — запитав Карло.

— Про те, що Тоні міг сказати правду, — відповів Лео.

— Ти справді думаєш, що у нас є ще один щур? — Марко скептично подивився на нього.

— Я в цьому впевнений, — холодно відповів Лео.

— Якщо так, то хто? — Ліонель повернув кермо, звертаючи на старий заводський район.

Лео задумався.

— Хтось, хто знає наші плани, але тримається в тіні.

— Вітторіо? — припустив Карло.

— Ні, він занадто розумний, щоб так тупо підставлятися, — відповів Лео.

— А якщо це хтось ближче? — кинув Марко.

— Наприклад?

Марко мовчав, але в його очах промайнуло щось, що змусило Лео насторожитися.

Телефон у кишені Лео завібрував. Він поглянув на екран — номер невідомий.

Він натиснув кнопку відповіді.

— Леонардо, — пролунав тихий жіночий голос.

Лео напружився.

— Хто це?

— У тебе мало часу, — голос був майже шепотом. — Вони знають, де ти.

— Хто?

— Вітторіо. І Россі. Вони вже діють.

Лео спробував щось сказати, але зв’язок обірвався.

В машині запанувала тиша.

— Хто це був? — запитав Карло.

Лео прибрав телефон.

— Хтось, хто хоче, щоб я залишився живий.

Машина завернула до складу, де на них чекали люди Лео.

Але щось було не так.

Занадто тихо.

Лео витягнув пістолет і жестом наказав усім бути напоготові.

Вони зайшли всередину.

І тоді пролунав перший постріл.

Лео кинувся за укриття, коли свист куль розірвав повітря.

— Це пастка! — крикнув Ліонель, відкриваючи вогонь у відповідь.

Зі складу лунали крики, стогін поранених, гуркіт падаючих ящиків.

Лео побачив, як Карло впав, тримаючись за поранене плече.

— Нас здали! — викрикнув Марко, перезаряджаючи автомат.

Лео зціпив зуби.

Він знав, що це лише початок.

Кулі розривали повітря, розбиваючи дерев'яні ящики й іржаві металеві балки. У примарному світлі складу Лео встиг розгледіти силуети нападників — добре озброєні, в чорному, з холодною точністю вони просувалися вперед.

— Це не Россі! — прокричав Марко, пригинаючись за бетонною перегородкою. — У них тактика!

Лео теж це помітив. Ворог діяв злагоджено, а не хаотично, як зазвичай діяли люди Россі. Це була операція, а не помста.

Він пригнувся і допоміг Карло, який притискав руку до пораненого плеча.

— Можеш рухатися?

Карло кивнув, хоч і зі стиснутими зубами.

— Виходу немає, Лео. Вони нас дотиснуть.

Лео зиркнув у бік Марко.

— Задній вихід?

— Перекритий, — відповів той.

— Ліонель?

— Спробую прорватися до верхнього рівня, — він кивнув у бік старих металевих сходів, що вели на другий поверх.

Лео прийняв рішення.

— Добре. Марко, прикривай його. Карло, тримайся поруч зі мною.

Марко мовчки кивнув.

Він натиснув на спусковий гачок, даючи можливість Ліонелю кинутися вперед.

Ліонель добрався до сходів, але щойно він ступив на першу сходинку, залунала автоматна черга.

Його тіло підкинуло назад, і він важко впав на бетонну підлогу.

— Чорт! — вилаявся Марко, піднімаючи пістолет.

Лео теж не зволікав, вистріливши в нападників.

Ліонель корчився на землі, хапаючи повітря, кров виливалася з його грудей.

— Ліонель! — Карло кинувся до нього, але Лео його зупинив.

— Уже пізно, — сказав він холодно, бачачи, як життя залишає тіло друга.

Марко зціпив зуби.

— Ми повинні забратися звідси.

Лео глянув у напрямку офісу, розташованого над складом.

— Є ще один вихід. Тримайся за мною.

Вони ривками рушили вперед, ухиляючись від куль.

Двері офісу були вибиті, але сходи за ними ще не були захоплені ворогом.

Вони піднялися нагору.

Лео різко зачинив двері офісу й замкнув їх.

— Це дасть нам кілька хвилин, — сказав Карло, знемагаючи від болю.

Лео оглянув кімнату. Старі столи, папери, шафи.

На одному з них лежав телефон, екран якого світився.

Пропущений дзвінок: Вітторіо

Лео зупинився.

— Що це за…

Телефон завібрував знову.

Лео натиснув на кнопку відповіді.

— Леонардо, — голос його дядька був спокійним.

— Це твої люди? — жорстко спитав Лео.

— Ти розчарував мене, племіннику, — сказав Вітторіо. — Я дав тобі шанс бути розумнішим, ніж твій батько. Але ти все одно пішов його шляхом.

Лео стискав телефон так сильно, що кісточки побіліли.

— Ти влаштував це?

— Я лише прибираю проблеми. Ти ж розумієш: у цьому місті є місце лише для одного Мартеллі.

Лео мовчав.

Вітторіо говорив далі.

— Але я даю тобі можливість. Залиш місто. Назавжди. Тільки так ти залишишся живий.

Лео глянув на Марко й Карло.

— І якщо я відмовлюся?

Вітторіо тихо зітхнув.

— Тоді ти помреш цієї ночі.

Зв’язок обірвався.

Лео повільно поклав телефон на стіл.

— Це був Вітторіо? — запитав Марко.

Лео кивнув.

Карло спробував піднятися.

— Ми повинні вибратися звідси.

Лео взяв пістолет, його очі стали холодними.

— Ні. Ми повинні вбити Вітторіо.

Кулі рикошетили від залізних балок і сипалися градом по бетонній підлозі. Простір складу наповнився їдким запахом пороху та гару. У напівтемряві Лео розрізняв лише силуети нападників, які діяли з холодною точністю — це були не люди Россі.

— Це не вони! — прокричав Марко, ховаючись за бетонну перегородку. — Хто, чорт забирай, це такі?!

Лео відчував це ще раніше, але зараз сумнівів не було. Це була військова тактика: двоє прикривали, двоє рухалися вперед, постріли короткими серіями — без хаосу, без помсти, тільки чітка ефективність.

Він пригнувся, ухиляючись від уламків дерев'яних ящиків, які розліталися від куль. Карло зціпив зуби, притискаючи руку до плеча — його поранило ще на початку перестрілки.