Анна Джейн - Кров і попіл, Анна Джейн

Ніч була темною, лише поодинокі ліхтарі кидали жовті відблиски на мокрий асфальт. Машина Лео та його людей зупинилася неподалік головного складу Россі в порту.

— Якщо цей склад впаде, вони втратять контроль над своїми поставками, — тихо сказав Карло, вдивляючись у далечінь. — Це буде серйозний удар.

Лео вийшов з машини, оглядаючи територію.

— У нас є план. Заходимо швидко, чисто, без шуму.

— І якщо нас чекають? — запитав Ліонель, заряджаючи автомат.

— Тоді ми влаштуємо пекло, — відповів Марко з усмішкою.

Лео зробив знак рукою, і команда почала рух.

Але як тільки вони наблизилися до складу, ліхтарі раптово спалахнули, освітлюючи всю територію.

— Чорт! Засідка! — викрикнув Карло.

Постріли розірвали нічну тишу.

Лео кинувся за укриття, відчуваючи, як кулі свистять над головою.

— Нас чекали! — крикнув він, притискаючи рацію до вуха. — Відступаємо!

— Вони блокують виходи! — крикнув Марко, стріляючи у відповідь.

— Треба знайти інший шлях! — Карло показав на контейнерний кран неподалік. — Через складські контейнери!

— Давай!

Лео та його люди кинулися вперед, перестрибуючи через металеві ящики. Позаду чувся тупіт ніг переслідувачів.

— Вони на хвості! — закричав Ліонель, кидаючи димову гранату.

Дим огорнув територію, даючи їм кілька дорогоцінних секунд.

Лео і Марко вибралися на дах одного з контейнерів. У цей момент позаду пролунав вибух.

— Що за чорт?! — закричав Лео, озираючись.

Карло стояв з детонатором у руці.

— Подарунок для Россі, — він посміхнувся.

Ударна хвиля повалила частину охоронців, даючи їм шанс утекти.

Лео та його команда вибігли на дорогу, де їх чекали машини.

— Поїхали, поїхали! — кричав Марко, застрибуючи всередину.

Автомобілі рвонули з місця, але за кілька секунд у дзеркалах заднього виду з’явилися чорні позашляховики.

— Вони не відступають! — вигукнув Ліонель.

— Приготуйтеся! — Лео витягнув пістолет і вистрілив у передню машину переслідувачів.

Куля пробила лобове скло, водій втратив контроль, і позашляховик врізався у стовп.

Але ще дві машини гналися за ними.

Марко висунувся з вікна і відкрив вогонь по колесах.

— Отримали! — крикнув він, коли одна з машин пішла в занос і врізалася в огорожу.

Але друга машина не зупинялася.

— Вони дуже наполегливі, — Карло стискав кермо.

— Є один варіант, — Лео подивився вперед. — Ведемо їх до мосту.

— І що?

— Довірся мені!

Карло прискорився, мчачи прямо до підйомного мосту.

Переслідувачі були в кількох метрах позаду.

Раптом міст почав підніматися.

— Чорт, Лео! Ми не встигнемо! — вигукнув Марко.

— Встигнемо!

Машина Лео різко підстрибнула і перелетіла через розрив.

Одна з машин переслідувачів в останню секунду різко загальмувала, а друга пішла прямо у воду.

Лео глибоко вдихнув, стискаючи руки на кермі.

— Ми це зробили.

Але в його голові вже крутилася інша думка.

Ця війна ще не закінчена.

Після втечі з засідки Лео та його люди повернулися до схованки – старого складу на околиці міста. Всередині було темно, лише кілька ламп кидали тьмяне світло на дерев’яний стіл, де вже чекали Карло, Ліонель і Марко.

Софія сиділа осторонь, склавши руки на грудях. Вона досі не оговталася від подій минулої ночі.

— Це була пастка, — почав Лео, відкинувшись на стілець. — Вони знали, що ми прийдемо.

— Щур, — пробурмотів Карло, стискаючи кулак. — Хтось із наших злив інформацію.

— І ми знаємо хто, — додав Марко, піднявши брову. — Тоні.

— Тоні? — Софія нахилилася вперед. — Той, що працював на твого батька?

— Так, — кивнув Карло. — Останнім часом він діяв підозріло. Після нападу він зник.

Лео зітхнув і потер скроні.

— Якщо це він, то ми знайдемо його.

Софія подивилася на нього, її погляд був гострим.

— І що ти зробиш?

Лео зустрів її очима.

— Те, що треба.

Вранці Карло отримав наводку – Тоні бачили біля мотелю на околиці.

— Він не такий дурний, щоб сидіти на місці, — сказав Ліонель, закурюючи сигарету. — Але якщо він ще там, треба діяти швидко.

Лео не зволікав. Вони вирушили одразу.

Мотель був типовим – стара будівля, обдерті штори, кілька машин на парковці.

— Він у кімнаті 8, — прошепотів Карло, коли вони підкралися до дверей.

Лео дістав пістолет і жестом наказав Марко зайти ззаду.

Один удар – і двері розчахнулися.

Тоні схопився з ліжка, але не встиг навіть потягнутися до зброї.

— Не рухайся, — холодно сказав Лео, наставивши пістолет йому в обличчя.

Тоні підняв руки. Його очі металися від Лео до Карло, від Карло до Марко.

— Хлопці, це не те, що ви думаєте!

— Ні? — Марко хмикнув. — А що це тоді?

— Россі змусили мене! Вони знали про склад, бо… бо хтось із поліції їм доповів!

Лео стиснув щелепи.

— Ти продавав нас. І тепер хочеш звинуватити копів?

— Я не продавав! — закричав Тоні. — Вони вже знали!

Карло схопив його за комір.

— Брешеш!

Тоні подивився прямо на Лео.

— Послухай мене. Якщо я скажу, хто ще працює на них, ти відпустиш мене?

Лео нахилився ближче.

— Говори.

Тоні ковтнув.

— У твоїх рядах ще є щур. І це не я. Це…

Постріл.

Куля влучила Тоні в голову.

Лео різко розвернувся.

Марко стояв із димлячим пістолетом у руках.

— Він не вартий твого часу, Лео.

Лео мовчав.

Його підозри тільки зростали.

Тіло Тоні впало на підлогу. Кров повільно розтікалася по дешевому килиму, наповнюючи кімнату важким залізним запахом.

Лео повільно перевів погляд на Марко.

— Ти що наробив?

— Він вже був мертвий, Лео, — Марко спокійно поклав пістолет у кобуру. — Він тільки тягнув час.

Карло глянув на Лео, ніби чекаючи наказу.

— Забираємося звідси, — нарешті сказав Лео. — Поліція буде тут через кілька хвилин.

Вони швидко покинули мотель, залишивши тіло Тоні гнити під тьмяним світлом старого абажура.