Бернард Шоу - Вибрані твори. Том I

Тимчасом руки Рiчарда вже зв’язанi за спиною i петлю накинуто на шию. Солдати беруться за голоблi, щоб вiдтягти вiзок. Кат, що стоїть на вiзку позаду Рiчарда, робить знак сержантовi.

Сержант (до Бергойна). Готово, сер!

Бергойн. Може, хочете щось сказати, мiстере Даджен? До дванадцятої лишається двi хвилини.

Рiчард (твердо, голосом людини, яка подолала жах смерти). Ваш годинник, генерале, запiзнюється на двi хвилини проти годинника на мiськiй ратушi, який я добре бачу звiдси.

На ратушi в ту ж мить починає дзвонити дванадцяту. Юрба мимоволi здригається, почувши цей дзвiн, i стогiн шелестом проноситься над майданом.

Амiнь! Вiддаю своє життя за майбутнє свiту!

Андерсон (прожогом вибiгає на майдан i кричить). Амiнь! Спинити страту! (Проштовхується крiзь шеренгу солдатiв напроти Бергойна i, задихаючись, пiдбiгає до шибеницi). Я — Антонi Андерсон, той, кого вам треба.

Натовп, страшенно збуджений, жадiбно прислухається до його слiв. Джудiт, пiдвiвшись, дивиться на нього широко розплющеними очима, потiм пiдносить догори обидвi руки, немов людина, на палку молитву якої зглянулись.

Суїндон. Он як? У такому разi ви з’явилися саме вчасно, щоб зайняти своє мiсце на шибеницi. Заарештуйте його! (На знак сержанта двоє солдатiв виходять наперед, щоб схопити Андерсона).

Андерсон (тиче якогось папiрця пiд самiсiнький нiс Суїндоновi). Ось моя охоронна грамота, сер!

Суїндон (розгублено). Охоронна грамота? Так це ви...

Андерсон (виразно). Це я! (Солдати беруть його за лiктi). Звелiть цим людям забрати руки геть.

Суїндон (до солдатiв). Пустiть його!

Сержант. Назад!

Солдати повертаються на свої мiсця. Городяни здiймають радiсний гомiн, бачачи, як їхнiй пастор розмовляє з ворогами, вони перезираються, передчуваючи перемогу.

Андерсон (глибоко i з полегшенням зiтхнувши i витираючи хусткою спiтнiлий лоб). Хвала Боговi, прибув я вчасно!

Бергойн (як завжди спокiйний, все ще тримаючи годинника в руцi). Часу ще досить. Цiлком досить. Я нi в якому разi не дозволив би собi повiсити джентльмена за американським годинником. (Ховає годинника в кишеню).

Андерсон. Так, генерале, ми й зараз вже на кiлька хвилин випередили вас. А тепер накажiть скинути мотузку з шиї цього американського громадянина!

Бергойн (до ката, що стоїть на вiзку, з пiдкресленою чемнiстю). Будьте ласкавi, розв’яжiть мiстера Даджена.

Кат знiмає з шиї Рiчарда петлю, розв’язує йому руки, допомагає одягтись.

Джудiт (несмiливо наближаючись до Андерсона). Тонi!

Андерсон (обнiмаючи її за плечi, з лагiдним жартом). Ну, якої ти тепер думки про свого чоловiка? Га?

Джудiт. Менi соромно... (Ховає обличчя у нього на грудях).

Бергойн (до Суїндона). Ви, здається, зазнали розчарування, майоре Суїндон?

Суїндон. А ви, здається, зазнали поразки, генерале Бергойн?

Бергойн. Так, я зазнав поразки, сер, i менi не бракує гуманности, щоб радiти з цього. (Рiчард сплигує з вiзка, спершися на руку Брюднелла, який поспiшив допомогти йому; вiн пiдбiгає до Андерсона i щиро стискає його лiву руку, бо правою той обiймає Джудiт). До речi, мiстере Андерсон, я не зовсiм розумiю: охоронну грамоту дано на iм’я офiцера ополчення. А ви, я гадав... (оглядає, наскiльки йому дозволяє його вихованiсть, Андерсонiв одяг — чоботи, пiстолети, Рiчардову куртку — i додає) —...служитель церкви?

Андерсон (стоячи мiж Рiчардом та Джудiт). Сер, справжнє своє покликання людина знаходить лише в годину випробування. Ось цей дурний молодий чоловiк (кладе руку Рiчардовi на плече) похвалявся, що вiн — Учень Диявола, але як настала для нього година випробування, вiн зрозумiв, що його призначення — страждати i бути вiрним до кiнця. Я вважав себе мирним проповiдником слова Божого, але коли настав мiй час випробування, я зрозумiв, що моя доля в життi бути людиною дiї, а мiсце моє — серед бойових вигукiв i гуркоту гармат. І ось, у п’ятдесят рокiв я починаю жити як Антонi Андерсон, капiтан Спрiнгтаунського загону народного ополчення; а оцей Учень Диявола вiднинi починає своє життя преподобним Рiчардом Дадженом; вiн повчатиме з моєї колишньої кафедри i даватиме добрi поради оцiй дурненькiй сентиментальнiй маленькiй моїй дружинi. (Кладе другу руку на плече Джудiт; вона нишком глянула на Рiчарда, щоб побачити, як йому подобається така перспектива). Ваша мати, Рiчарде, сказала менi якось, що якби я народився для духовного звання, то нiколи б не одружився з Джудiт. Боюсь, що вона мала рацiю. Отже, з вашого дозволу, я лишаюсь у вашому одязi, а ви залишайтесь у моєму.

Рiчард. Пасторе... тобто, я хочу сказати, капiтане, я поводився, як дурень.

Джудiт. Як герой!

Рiчард. Це, приблизно, те саме. (З вiдтiнком гiркоти до самого себе). Та нi; якби я здатний був на щось путяще, я б зробив для вас те, що ви зробили для мене, замiсть того, щоб приносити марну жертву.

Андерсон. Не марну, мiй хлопчику! Свiт потребує святих так само, як i солдатiв. (Повернувся до Бергойна). А тепер, генерале, час не жде i Америка поспiшає. Чи зрозумiли ви, що хоч берете мiста та виграєте битви, проте несила ваша пiдкорити цiлий народ?

Бергойн. Дорогий сер, без завоювань не може бути аристократiї. Ходiм до мене в штаб i договоримось про все.

Андерсон. До ваших послуг, сер. (До Рiчарда). А ви, мiй хлопчику, будь ласка, проведiть замiсть мене Джудiт додому, добре? (Пiдштовхує Джудiт до нього). Ходiмте, генерале! (Дiловито прямує через майдан до ратушi, залишивши Джудiт з Рiчардом. Бергойн робить кiлька крокiв, але зупиняється i повертається до Рiчарда).

Бергойн. До речi, мiстере Даджен, я буду радий бачити вас у себе на снiданку о пiв на другу. (Пiсля хвилинної паузи додає з прихованим лукавством). Приведiть i мiсiс Андерсон, якщо на це буде її ласка. (До Суїндона, що ледве стримує лють). Ставтеся до цього спокiйнiше, майоре Суїндон: британський солдат може встояти проти усього на свiтi, крiм британського вiйськового мiнiстерства. (Пiшов за Андерсоном).

Сержант (до Суїндона). Якi будуть накази, сер?

Суїндон (вибухаючи люттю). Накази? Навiщо тепер наказувати? Армiї нема. Повертайтесь до казарми i будьте ви прок... (Крутнувся на пiдборах i пiшов).

Сержант (войовничо i патрiотично, не бажаючи визнати поразку). Стру-у-нко! Вище голови! І доведiть, що вам на них наплювати! На плече! Шикуйся! Кроком руш!

Барабан гучно вiдбиває дрiб; оркестр починає грати марш британських гренадерiв, сержант Брюднелл та англiйськi солдати з викликом браво марширують до казарми. Мiськi жителi, глузуючи з них, натовпом проводжають їх по майдану; доморощений мiський оркестр завершує похiд, витинаючи «Янкi Дудл». Ессi, що прийшла разом з оркестром, кидається до Рiчарда.

Ессi. О, Дiк!

Рiчард (добродушно, але владно). Ну, годi, годi! Не заперечую бути повiшеним, але щоб мене оплакували, — не хочу.

Ессi. Нi, нi, обiцяю. Я