Бернард Шоу - Вибрані твори. Том I

буду хороша! (Силкується стримати сльози, але не може). Я... я хочу подивиться, куди пiшли солдати. (Вiдходить набiк, удаючи, нiби дивиться вслiд юрбi).

Джудiт. Обiцяйте менi, що ви йому нiколи не розкажете!

Рiчард. Можете бути певнi. (Стискають одне одному руки).

Ессi (кричить до них). Вони повертаються! Вони iдуть по вас!

Ринкова площа трiумфує. Натовп, що в бурхливiй радостi зi своїм оркестром на чолi знов ринув сюди, несе Рiчарда на плечах, гучно вiтаючи його.

Три неприємні п’єси

Передмова

Переважно про мене самого

Старе прислiв’я каже що, коли чоловiк не закохався до сорока рокiв, краще вже йому й не закохуватись пiсля. Давненько вже я спостерiг, що це правило можна не гiрш прикласти й до багатьох iнших речей; наприклад, до писання п’єс; i я зробив суворе застереження до власного керiвництва: якщо я не витворю щонайменше пiв дванадцятки п’єс, поки менi мине сорок, краще менi й зовсiм облишити писати п’єси. Та не так менi легко було додержати цього застереження, як це може видатись. Не те щоб менi бракувало драматургiчного хисту. У цьому напрямi, крiм моїх власних лiнощiв, не iснувало iнших меж моїй здiбностi виворожувати уявних людей в уявних умовах, винаходити приводи для театральних сцен помiж ними. Та, щоб прогодуватися з цього божевiльного хисту, я мусив своїм ворожiнням зацiкавити не лише свою власну уяву, але також уяви принаймнi тисяч сiмдесятьох чи ста сучасних лондонцiв-театралiв. Виконати цю умову було для мене безнадiйною справою. Я не мав анi смаку до того, що звуть популярним мистецтвом, анi пошани до популярної моралi, анi вiри в популярну релiгiю, анi захоплення популярними героями. Як iрландець, я не мiг претендувати на патрiотичнi чуття нi до тiєї країни, яку я покинув, нi до тiєї країни, що була її зруйнувала. Як людина гуманна, ненавидiв брутальнiсть i вбивство, чи то на вiйнi, чи у спортi, чи в рiзнi. Я був соцiалiст, ненавидiв сучасну анархiчну гонитву за грошима i вiрив, що рiвнiсть — єдина можлива непорушна пiдвалина для соцiальної органiзацiї, дисциплiни, послуху, пристойного поводження й добору вiдповiдних осiб для вищихфункцiй. Свiтського життя, легко приступного особам, «блискучим» навiть не рiвнобiчно, я б не стерпiв, навiть якби й не боявся його деморалiзацiйного впливу на характер, що, подiбний до мого, вимагав пильного догляду. У цих справах я не був анi скептик, анi цинiк; просто я розумiв життя не так, як пересiчна, добропорядна людина; i я не жалкував про це розходження, почував себе щасливiшим од цеї людини, i то в умовах, в яких вона була б надмiрно нещасна.

Помiркуйте ж, як неможливо було менi написати вигадку, втiшну для публiки. Ще не досягши повнолiття, я спробував був здобути в лiтературi мiсце писанням романiв i, справдi, написав п’ять довгих творiв у цiй формi, та не дiстав за це нiчого, крiм яких двох пiдбадьорливих комплiментiв вiд найповажнiших видавцiв лондонських та американських, що одностайно вiдмовились ризикувати задля мене своїм капiталом. Зрозумiло, що роман не може бути запоганий для друку, аби це був справдi роман, а не просто якась дурниця. Щоправда, роман може бути й загарний для друку; та менi не йметься вiри, щоб це стосувалось до моїх романiв. Тож я мiг потiшити себе, повторюючи за Ветлi: «Цi дурнi люди не розумiють своєї власної дурної користи», бо коли пiзнiше цi романи потрапили до друку, щоб заповнити прогалини в соцiалiстичних часописах, фiнансованих вiд щедрих друзiв, один чи два з них пустили там корiння, наче бур’ян, i час од часу я натрапляю на них i досi. Але я незабаром переконався, що видавцi мали рацiю з комерцiйного погляду; саме тодi ключ до розумiння мого дiйсного становища дав менi один приятель, лiкар, що спецiалiзувався на очних хворобах. Якось вiн дослiдив мої очi й оповiстив менi, що мiй зiр для нього зовсiм не цiкавий, бо вiн «нормальний». Я, звичайно, зрозумiв, що мiй зiр такий, як у всiх iнших людей; та вiн вiдкинув це тлумачення, як парадоксальне, i поквапився пояснити менi, що з оптичного погляду я — вельми щаслива людина, маючи можливiсть бачити речi точно, як бачить лише десять вiдсоткiв людности, решта ж має зiр ненормальний. Я зразу ж приклав це пояснення i до мого неуспiху в галузi вигадки. Мої розумовi очi «нормальнi», як i тiлеснi: вони бачать усе одмiнно вiд очей iнших людей i бачать краще, нiж цi останнi.

Це викриття справило на мене таки добре враження. Спершу менi спало на думку, що я змiг би жити, продаючи свої твори десятьом вiдсоткам, подiбним до мене; та хвилину помiркувавши, я втямив, що вони всi, як i я, навряд чи мають шеляга за душею i що не можемо ж ми всi iснувати, так би мовити, з самого лише обмiну думок. Тож справа була в тому, як пером заробити собi на хлiб. Якби я був практичний, розсудливий, грошолюбний англiєць, справа була б проста: досить було б одягти пару ненормальних окулярiв, щоб досягти аберацiї свого зору вiдповiдно до смаку дев’яноста вiдсоткiв можливих покупцiв книжок. Та я аж надто пишався своєю вищiстю, i так менi лестила ця моя ненормальна нормальнiсть, що менi й на думку не спадало вдатись до облуди. Краще чесно дивить за фунт стерлiнґiв на тиждень, анiж дивитись скоса за мiльйон. Та вся справа була в тому, як дiстати цього фунта на тиждень. Дарма, що я колись то мусив був кинути писати романи. Кожний деспот, щоб не зiйти з глузду, мусить мати бодай одного непокiрливого пiдданця. Навiть Луї XI мусiв терпiти свого сповiдника, що в iм’я трону одвiчного повставав проти трону свiтського. Демократiя передала тепер берло деспотизму до рук самодержавної людности; але й вона змушена мати свого сповiдника, що вона його зве критикою. Критика зцiлюща не тiльки для здоров’я: для народних мас принадна її жорстокiсть, ґладiаторство, їхнi заздрощi потiшають її нападки на велике, ентузiазм потiшають її хвали. Вона може казати речi, що багато людей були б казали, та не смiють, а якби й смiли, то їм бракує дотепности. Її iконоборчiсть, бунтарство й блюзнiрства, влучно скерованi, приємно лоскочуть тих, кого побивають; критика, отже, до привiлеїв сповiдника прилучає привiлеї придвiрного блазня.

Якби Гаррiк був обiзвав д-ра Джонсона Поншем[2], це було б глибоко й дотепно; та д-р Джонсон, кинувши йому це назвисько, мiг викликати лише найдешевшi глузування,