Іванна Желізна, Zhelizna - Тригер, Іванна Желізна, Zhelizna

Я дивилась на відображення Ейрі й відчувала, як у моєму серці наростає хвиля. Хвиля емпатії, жалю, бажання змінити щось. Я бачила людину, яка все своє життя вчилася бути порожньою, бо це було єдиним способом вижити.

І тоді я зрозуміла: я не хочу, щоб він залишився таким. Я не хочу, щоб Ейрі й далі жив у цій стерильній кімнаті, самотній і холодній.

У мене з'явилося бажання заповнити цю порожнечу. Бути поруч. Розтопити цю кригу, яка оточувала його серце. Не змінювати його, а прийняти його таким, яким він є, і показати, що навіть у його порожнечі можна знайти місце для світла.

Я затамувала подих, відчуваючи, як сльози котяться по моїх щоках. Але цього разу я не намагалася зупинити.

***

Коли динамік оголосив, що завдання виконано, я вдихнула. Це мало бути полегшенням, але не стало. Напруга, що висіла у повітрі, залишилася. Я очікувала, що Ейрі, як завжди, зведе навколо себе стіну байдужості, відвернеться, піде у свій холод, залишивши мене з цим самим відчуттям, яке завжди поверталося після таких моментів.

Але цьому разу було інакше.

Він підняв очі, і я вперше побачила в них щось, що змусило мене завмерти. Там більше не було тієї звичної байдужості чи відстороненості, яку Ейрі так вміло використовував як щит. Його погляд був живим, але сповненим болю. Важкий, глибокий, він говорив більше, ніж будь-які слова. Це був погляд людини, яка давно втратила себе й тепер раптом усвідомила, значною мірою ця втрата.

Я не могла відірватися. У очах були запитання, тисячі запитань. І водночас страх. Страх того, що відповіді ніколи не знайдуться. Моє серце калатало, боляче вдаряючись об ребра. Я не знала, чи це від страху, чи від рішучості. Але я знала одне: я не могла залишити його в цьому стані.

Тому я піднялася зі свого місця, кожен крок до нього здався важчим за попередній. Ейрі дивився на мене, і я бачила, як напруга все ще тримала його, наче натягнута струна, яка могла порватися від найменшого дотику.

— Ейрі, — сказала я тихо, боячись злякати цей момент.

Його погляд зустрівся з моїм, і в чужих очах щось здригнулося. Це була мить, коли все могло змінитися. Я відчувала це. І ця думка здається мені водночас нестерпною і необхідною.

Я зробила те, на що раніше ніколи не наважилася. Повільно, майже нерішуче, я простягнула руку й поклала її на плече Ейрі. Його тіло напружилося, але він не відштовхнув мене.

— Ти не жалюгідний, — сказала я. Мій голос тремтів, але ці слова я вимовила так, ніби вони були єдиною правдою, яку я знала.

Я побачила, як щось у ньому прокинулося. Тріщина пробігла крізь його звичну стіну байдужості, і в цю мить я зрозуміла, наскільки Ейрі тендітний всередині, наскільки глибокий його біль.

Моє серце стислося. Я відчула неймовірне бажання зробити для нього щось більше, ніж просто бути поруч. Я хотіла дати йому те, що йому завжди було потрібно. Тепло, розуміння, прийняття.

У ту ж мить я зрозуміла, що більше не відступлю. Ейрі міг штовхати мене геть, міг знову закритися, сховатися у своїй порожнечі. Але я була готова боротися за нього. І за нас.

P.S. Та чи не пошкодуєш ти Айві, що почала цю боротьбу?