Іванна Желізна, Zhelizna - Тригер, Іванна Желізна, Zhelizna

Розділ 12: Дзеркала

Кімната була тихою, ніби поглинала всі звуки. Більш яскравий прямокутник світла, що падав на дзеркало переді мною, порушив цей затишок. Динамік озвучив правила завдання, але я ледве чула їх через стукіт свого серця.

“Дивіться у дзеркало. Пізнайте свої страхи. Прийміть те, що приховуєте навіть від себе».

Мої руки тремтіли, коли я сідала на стілець перед великим дзеркалом, що насправді було прямокутним екраном, в дисплеї якого відображалася я. З іншого боку кімнати, майже паралельно, сидів Ейрі. Його постать була напруженою, але обличчя залишилося незворушним, як завжди.

Я вдихнула, глибоко й повно, намагаючись заспокоїтися. Та вже за мить моє відображення почало змінюватися.

Спочатку я бачила себе, звичайну, таку, якою звикла побачити щодня. Знайомі риси обличчя, легкий втомлений вираз. Але щось почало змінюватися.

Лінії на моєму обличчі стали розмитими, ніби вода розтікалася по склу. Очі наповнилися дивним блиском, і я зрозуміла, що це сльози. Але не ті, що котяться по щоках і звільняють, а ті, що застигли, як тягар, що не дає дихати.

Відображення заговорило моїм голосом, але це був голос, якого я боялася.

— Ти слабка, — пролунав його холодний вирок.

Я здригнулася, відчуваючи, як ці слова били прямо в груди.

— Без них ти ніщо, — продовжувало воно, і кожне слово було гостріше за попереднє. — Без їх підтримки ти навіть не виживеш. У тебе немає сил бути самостійно.

Риси мого обличчя в екрані змінилися, залишаючись меншими, ніжними й крихкими. Я побачила себе дитиною – крихітною дівчинкою, яка сиділа на підлозі, обхопивши себе руками. Її плечі тремтіли, голова була опущена. Я знала, що ця дівчинка – це я. Маленька версія мене, яка боялася всього і завжди шукала захисту, схвалення, любові.

— Тобі ніколи не вистачити сміливості вийти з-під їхньої тіні, — продовжувало відображення. Його голос був не моїм, а тим, що я чула все життя. Голосом батьків, голосом власних сумнівів, голосом страху.

Я намагалася відвести погляд, але дзеркало тримало мене. Немов якір, воно змушувало дивитися, змушувало бачити те, що я так довго ховала. Все моє тіло напружилося, відчуваючи не просто слово, а справжній тягар, який вони несли.

— Ти ніколи не будеш сильною, — завершило відображення, і в цьому реченні була безжальна правда, яку я боялася визнати.

Мої руки стиснулися в кулаки. Сльози вже палили очі, але я не дозволила їм впасти. Я знала, що це вся частина гри, частина випробування. Але ця гра була дуже близькою, занадто особистою.

Вдихнула глибоко, намагаючись втримати себе на місці. Моя слабкість, моя безпорадність стояли перед мною у всій оголеній реальності. І все ж, я залишилася. Не тому, що було легко, а тому, що я мусила це зробити.

Я перевела погляд на Ейрі, і моє серце стислося ще більше. Його дзеркало було зовсім іншим. Там не було кольорів чи емоцій, навіть ілюзії життя. Воно виглядало сірим, мов туман, холодним і мертвим. Поверхня екрана почала змінюватися, але не так, як у мене – без обрисів і теплих деталей.

Я побачила, як у дзеркалі почала формуватися кімната. Вона була штучною, безликою. Жодної речі, жодного натяку на затишок чи присутність людини. Це було порожнє приміщення, де не лунало ані звуків, ані рухів. Лише нестерпна тиша.

У центрі цієї кімнати стояв він — маленький хлопчик, такий знайомий і водночас чужий. Його обличчя було кам'яним, застиглим у виразі, що нічого не передав. Ні страху, ні болю, ні радості. Нічого.

Я затамувала подих, коли почула голос. Він був низьким, суворим, майже вироком:

— Ти – жалюгідний.

Ці слова не викликали у хлопчика жодної реакції. Він не здригнувся, не повів плечем, лише стояв нерухомо, як маріонетка, яка чекає чергової команди.

— Емоції – це слабкість, — продовжив голос. Його тон був жорстким, холодним, немов він цілеспрямовано хотів знищити будь-яку іскру життя. — У тебе їх немає. І це добре. Ти сильний, бо порожній.

Маленький хлопчик залишився нерухомим, але я помітила, як його кулаки вільно стискаються. Це було єдиним знаком, що він усе ж відчував щось.

— Без емоцій ти завжди будеш правильним, — говорив голос далі, і ці слова звучали як догма, як урок, який повторювали знову і знову. — Ти не помилишся, якщо нічого не відчуваєш.

Я не могла відвести погляд. Мене охоплювало незвичне поєднання жаху й болю. Хлопчик у дзеркалі був таким маленьким, таким беззахисним, але його оточувала не любов, не турбота, а холодна порожнеча.

Мій погляд перевівся на дорослого Ейрі, який сидів перед дзеркалом. Його обличчя було незворушним, як і завжди, але я побачила, як у його очах з'явилася мить затуманення. Немов ці образи з минулого пробилися крізь його звичний бар'єр байдужості.

Його плечі були напружені, і я бачила, як він намагається отримати контроль. Але цього разу щось проривалося назовні. Я бачила це в його стиснутих губах, у тому, як ледь помітно здригалися пальці, складені на колінах.

Я відчула, як у мені все перевернулося. Це був не лише біль, який я бачила перед собою. Це було щось більше. Це була боротьба, яку він вів у центрі себе, і яку, можливо, програвав щодня.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍