Жюль Верн - Таємничий острів

тим часом Наб, Герберт і Пенкроф підуть до лісу, поповнять запас палива і постараються побільше принести здобичі — і пернатої, й чотириногої, яка трапиться.

Мисливці вирушили в похід о десятій годині ранку. Герберт був повний надій, Наб ішов у веселому настрої, зате Пенкроф сердито бурчав:

— Де вони візьмуть той вогонь?! Хіба що з неба блискавка вдарить і запалить їм дрова.

Усі троє рухалися берегом ріки, і коли дійшли до її закруту, моряк зупинився й запитав своїх супутників:

— З чого почнемо? З полювання чи спершу дров наберемо?

— З полювання, — відповів Герберт. — Он уже Топ шукає.

— Добре, спершу полюємо, а потім повертаємося сюди по дрова.

Прийнявши таке рішення, Герберт, Наб і Пенкроф виламали собі в молодому ялиннику три кийки і рушили слідом за Топом, який біг у високій траві.

Цього разу мисливці відійшли від берега ріки і заглибилися в ліс. Навкруги, як і раніше, стояли хвойні дерева, здебільшого сосни. Подекуди ліс рідів, і на галявині, що відкривалася погляду, здіймалися величезні, могутні сосни. Очевидно, наші аеронавти опинилися у вищих широтах, ніж припускав інженер. Часом траплялися прогалини, де стирчали на всі боки сучки старого замшілого сухостою і земля була вистелена труском, — словом, найбагатший природний склад палива. Потім знову тягся ліс, майже непрохідні зарості, що сплелися суцільною стіною. У цих незнайомих хащах, де не пролягало жодної стежки, легко було заблукати, тому Пенкроф час від часу заламував на деревах гілки, наміряючись за цими віхами знайти зворотний шлях до ріки. Він уже думав, що, мабуть, марно вони не пішли вздовж берега, як у першу свою експедицію, тому що рухалися вони вже цілу годину, а дичини наче й не було. Топ нишпорив під низько навислими гілками і піднімав птахів, але вони не підпускали до себе наших мисливців. Усі куруку кудись зникли, і Пенкроф уже подумував, чи не піти знову до болотистої частини лісу, де він так вдало піймав на вудку тетеруків.

— Е-е, Пенкрофе! — глумливо вимовив Наб. — Де ж дичина? Ти ж обіцяв моєму хазяїну багато, багато дичини. А дивися, смажити нічого. Даремно ти про вогонь турбувався!

— Потерпи, Набе, — відповів моряк. — Ми справу зробимо, а ось що знайдемо, коли повернемося?

— Ти, виходить, не віриш містеру Сміту?

— Вірю.

— Тільки не віриш, що він добуде вогонь?

— Побачу вогонь у вогнищі, тоді повірю.

— Раз мій хазяїн сказав — виходить, буде вогонь!

— Побачимо.

Сонце ще не досягло зеніту, і експедиція могла продовжуватися. Герберт зробив відкриття — знайшов дерево з їстівними плодами. То була кедрова сосна, що росте в помірному кліматі Америки та Європи і дає чудові, досить цінні горіхи. У шишках виявилися зовсім стиглі горіхи, і Герберт з товаришами поласували ними.

— Ну ось, — сказав Пенкроф, — замість хліба — водорості, замість м’яса — сирі слимаки, а на десерт — кедрові шишки. Який ще може бути обід у людей, раз у них немає жодного сірника!

— Та годі тобі скаржитися! — зауважив Герберт.

— Я, друже, зовсім не скаржуся. Але що не кажи, у такій їжі поживності мало, це ж не м’ясо.

— Топ щось побачив! — вигукнув Наб і побіг до хащі, звідкіля чувся гавкіт, до якого домішувалося якесь дивне рохкання.

Моряк і Герберт кинулися слідом за Набом. Якщо трапиться здобич, треба її піймати, а не сперечатися, на чому її засмажити.

Пірнувши в зелені зарості, мисливці побачили, що Топ тріпає якусь тварину, схопивши її за вухо. Це чотириноге, схоже на порося, було завдовжки футів два з половиною і покрите твердою темно-коричневою вовною, світлішою на череві. Лапи, якими воно міцно впиралося в землю, були перетинчасті.

Герберт вирішив, що це водяна свинка — один з найбільших представників сімейства гризунів.

Водяна свинка і не думала відбиватися від собаки, тільки витріщала дурні очі, які запливли жиром. Мабуть, вона вперше бачила людей.

Наб міцніше стис у руці свого кийка і хотів уже прибити гризуна, як раптом той, рвонувся і, залишивши в зубах Топа кінчик свого вуха, з голосним рохканням дременув навтьоки, наскочив на Герберта і, ледве не збивши його з ніг, зник у лісі.

— Ах, негідник! — вигукнув Пенкроф.

Усі кинулися слідом за Топом наздоганяти втікача й ось-ось уже готові були схопити його, як раптом тварина кинулася в озерце, оточене віковими соснами, і сховалася під водою.

Мисливці в розгубленості зупинилися. Топ стрибнув у воду, але водяна свинка, пірнувши на дно, не з’являлася.

— Почекаємо, — сказав Герберт, — вона незабаром вирине.

— А може, вона потонула? — запитав Наб.

— Ні, — відповів Герберт. — Ви, бачили, які в неї лапи? Перетинчасті. Це майже як земноводне. Підстережемо її.

Топ все ще не вилазив з води. Мисливці поставали на березі з різних боків, щоб відрізати водяній свинці шлях до відступу, а Топ, розшукавши її, плавав по озеру.

Герберт не помилився. Через кілька хвилин, тварина виринула, і Топ негайно схопив її, не даючи їй піти під воду. В одну мить водяну свинку витягли на берег, і Наб убив її ударом ціпка.

— Ура! — закричав Пенкроф, який любив цей переможний клич. — Тепер би тільки жаринок гарячих, і ми цього гризуна згриземо до кісточки!

Він звалив здобич на плече і, визначивши за сонцем, що час наближається до другої години дня, подав команду повертатися.

Чуття Топа й тут прислужилося мисливцям, — завдяки розумній тварині вони, не блукаючи, вибралися з хащі та за півгодини були вже в закруті ріки.

так само, як і першого разу, Пенкроф швидко спорудив пліт зі стовбурів дерев, хоча це здавалося йому безцільною роботою, адже вогню тепер не було; пліт пустили за течією ріки.

Кроків за п’ятдесят від Нетрів Пенкроф раптом зупинився і, оглушливо крикнувши «ура», тицьнув рукою, вказуючи на край кам’яного даху.

— Герберте! Набе! Дивіться! — гукнув він.

Над скелями, клубочачись на вітрі, піднімався стовп диму.

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

Винахід інженера. — Питання, що турбує Сайреса Сміта. — Експедиція в гори. — Ліс. — Вулканічний ґрунт. — Трагопани. — Муфлони. — Перший майданчик. — Нічліг. — На вершині гори

Хвилину потому всі троє мисливців уже були біля вогню, що палав у багатті, біля якого сиділи Сайрес Сміт і журналіст. Пенкроф зупинився і мовчки дивився на них, тримаючи в руках здобич.

— Ну що, шановний? — вигукнув репортер. — Вогонь-то горить! Найсправжнісінький вогонь. На ньому прекрасно можна засмажити цю тварину, і ми влаштуємо бенкет.

— Хто запалив? — дивувався Пенкроф.

— Сонце!

Відповідь абсолютно правильна. Вогонь, який так захопив Пенкрофа, дало саме сонце. Моряк очам своїм не вірив і виглядав таким приголомшеним, що й не подумав розпитати