Данило Кіш - Псалом 44, Данило Кіш

якоюсь своєю логікою, і це не логіка тварини: тварині невідомі складні закони ймовірності, тож смерть її не стосується — вона хоче лише жити і нічого більше»; і тільки тоді вона зрозуміла, чому довкола старого чувся кислуватий запах тварини й екскрементів, і тоді знову почула голос солдата:

«Цей смердить, як холера», — і побачила, як солдат із цинічною учтивістю, майже по-лакейськи допомагає старому звільнитися від своїх замащених штанів, старої чорної безрукавки і сорочки з твердим накрохмаленим комірцем. І в старого видно було лише білки, заки шепотів: «Вибачте, вибачте», немов казав «lama, lama…», і вона чула, як те «lama» віддаляється разом зі старим, який відходив від строю трохи ліворуч, хитаючись, усе ще спираючись на стару; тоді вона приготувалася почути постріл, але не почула нічого і знову розплющила очі та глянула ліворуч, туди, де завмер голос, і побачила, як він, голий, згинається над снігом, і зрозуміла, чому він відійшов від строю; старий присідав у снігу, видно було лише його голову і синю спину.

«Як ти думаєш, — запитав молодий вояк, — чи мамуся підітре його, коли він випорожниться? Гарненько підітре грудкою снігу. Це буде достобіса смішно».

«Закладаюсь, що ні», — сказав вусач і простягнув долоню. Тоді перший вояка переклав рушницю і хотів було вже простягнути руку, але в останню мить передумав:

«Твої руки зжиділися, — сказав він, — але згода: ставлю на так», — і вона побачила, як на темно-брудному тлі снігу в його руці загойдався жовтавий металевий предмет, підвішений на чомусь, — не потрібно було навіть вгадувати, що це ланцюжок, — і так само, навіть не глянувши, знала, що гойдливий шматочок металу — це годинник.

І пам’ятатиме: як хтось інший у ній дивився на все те (потроху поринала в якийсь летаргічний сон і вже майже не відчувала холоду): як за кілька метрів попереду виринає зі строю молода жінка і майже відразу — темна піна дівчачого волосся, потім — як жінка схиляється над дівчинкою і знімає вовняний джемпер через кучері, які ще хвильку буруняться, а потім — як білий джемпер летить короткою дугою в купу на чорні штани і безрукавку старого, а потім світла блакитна поплінова сукеночка, легке падіння панчіх і зіслизання з купи дрібненьких черевичків, а тоді тремтіння жінки, яка бере дівчинку на руки, ніби затуляючи свою наготу. Врешті уповільненим невпевненим рухом жінка підіймає зі снігу свою червоно-синю ногу, але до того як робить крок, обертається всім тілом, мов на рухомій сцені, міцно притискаючи до себе дитя і затуляючи його руками, і питає якимось хриплим, але не тремтливим голосом: «Прошу ласкаво, коли… дійде черга? Моя мала… застудитися», — тоді вояки обмінюються двома-трьома поглядами, і вона бачить, як нахабний голобородий вояк низько вклоняється, майже торкнувшись чолом снігу та жінчиних синіх ніг, і чує його писклявий голос:

«Дійде вчасно, прошу пані. Буде для малої жидівочки tea, багато tea. Всенький Дунай, прошу пані»; тоді багатоголосий вибух стримуваного солдатського сміху, тоді укуси тих роззявлених від сміху ротів на жінчиному обличчі, з якого шар за шаром відлущуються червоно-синя і блідо-зелена фарби, а тоді знову легкий поворот жінки і крок снігом, мов на рухомій сцені. І лише тоді, в тітки Лели, слухаючи тихий і монотонний голос пана Розенберґа-молодшого, вона почала розуміти все і бачити все, навіть те, що відбувалося за десяток метрів перед нею, за зеленим облущеним парканом:

Всередині, за два-три метри від кабін, у кризі прорубано ополонку, а через неї перекинуто дошку (то була дошка зі старого трампліна); час від часу цивільний (то був сторож пляжу), коли дірка забивалася, проштовхував трупи під лід великою тичкою; бачила навіть те, що зараз вперше почула від пана Розенберґа: навіть і це пережила — може, тому, що знала Кенєрі:

«Знаєте Кенєрі? — запитав пан Розенберґ, не дивлячись ні на тітку Лелу, ні на неї, ні на кого іншого живого, а кудись у закрижаніле скло і на розбиту кригу на Дунаї. — Його знає кожен у цьому кварталі: общинний шкуродер Кенєрі. Навіть не знаю його імені. Всі кличуть його за прізвищем. Ось, той Кенєрі став персоною номер один. Розумієте: у людини вже був готовий фах», — а вона згадала вовчу щелепу і жовті брудні зуби, мов у коняки, і щетинисте підборіддя, і рідкі вусики, і приліплену до вуст запалену цигарку, тоді він казав її мамі: «Що поробиш, ремесло як ремесло» (це було два-три роки тому): Дінґо не повернувся додому до обіду, а в обід, вони саме сіли обідати, почули його скавчання, і мама сказала: «Це Дінґо!» — і встала подивитися, у чому річ, а тоді у дверях з’явилася вовча паща з недопалком на нижній губі, і сказала: «Треба було за ним стежити», і додала: «Ще штраф заплатите», а відразу по тому — жовто-брудні зуби, мов у коняки, й оте «ремесло як ремесла»; тож вона могла побачити все те, що бачив пан Розенберґ-молодший, який уже дістався за зелений облущений паркан, і могла уявити майже так само, як і він, обличчя зі щетинистим підборіддям, коли Кенєрі вдавлював черевиком у сніг шию жінки (і вона подумала, що це саме та жінка, яка роздягалася після старого), і на місці, де було колись обличчя (якого вже не пригадує), могла побачити страшну пляму концентрованого жаху — там, де донедавна були очі, — і риси обличчя, закуті морозом, мов ото коли бронза вкривається зеленою патиною у виїмках; і все могла відчути, мов на своїй шкірі: як юнак (судячи з вовчої щелепи, син шкуродера) притримує майже мертву жінку за ноги, і жінку, яка пручається, мов зарізана курка, коли зубці пилки врізаються у її плоть, і як чоловік каже «пр-р-р», і як гарикає на сина «тримай, бовдуре!», і як юнак стискає зуби й притискає ноги жінки, як чоловік відводить пилу трохи назад, а потім уперед, а потім, коли сталь знаходить шлях між двома хребцями у спині, сильно шарпає зубатий інструмент на себе, і як пила м’яко заковзала, розриваючи кишки і плоть, порскаючи та проливаючи з обох боків у сніг потоки крові. Потім — як чоловік знову визвірився на юнака: «Відпусти бестію, ноги без голови не втечуть», — і як Кенєрі-молодший все ще притискає ноги жінки, а його тіло корчиться і трясеться, як чоловік оторопіло витріщився на нього і знову люто вишкірив свої брудні кінські зуби: «Та що з тобою, телепню! Чи ти не звик до крові, чи тобі шкода жінки?» І як штурхнув юнака держаком