Sancho Pansa - ТІнІ СицилІЇ , Sancho Pansa

       Пройшов тиждень після похоронів, Даніель почав ремонтувати бар змінивши йому назву, назвав він його «В Гранде і Джо», в честь полеглого Назара. Марія почала допомагати салону краси Анни, а Влад нарешті відкрив рибну лавку з назвою «Рибна тінь». Санчо не виходячи з палати цілий місяць, все чека коли прокинеться Даша, він навіть їв там і спав тільки тоді коли приїжджали Марія з Даніелем. Хлопець не спав уже два дні після останнього приїзду пари, чекаючи на них сьогодні, він оперся об ліжко дівчини і заснув. Тут відбулась мрія хлопця, коли Даша відкрила очі, світ здавався розмитим і чужим. Бліде світло лампи, приглушений шум апаратів, що відстежували її пульс, і слабкий запах ліків — усе це повертало її до реальності повільно, мов крізь густий туман. Її тіло було важким, кожен рух давався складно, але перше, що вона відчула, — це тепло на своїй руці. Повернувши голову, вона побачила Санчо, який спав, схилившись на край її ліжка. Його русе волосся було розкуйовджене, а обличчя виглядало втомленим, із тінями під очима, ніби він не спав кілька днів. Він міцно тримав її руку, ніби боявся, що відпустить і вона знову зникне. Даша дивилася на нього, і на її обличчі з'явилася слабка посмішка. Вона помітила стакан із недопитою кавою поруч і плед, зім'ятий на підлозі, — усе вказувало на те, що Санчо був тут давно, можливо, з моменту, як її привезли до лікарні.

— Ти й досі тут, — прошепотіла вона хриплим голосом, який ледь можна було почути.

Санчо ледь помітно стиснув її руку уві сні, ніби почув її слова навіть у своїх мареннях. Даша відчула, як її серце вперше за довгий час забилося трохи сильніше. Вона зрозуміла, що не була самотньою, і що Санчо не збирався залишати її, як би важко йому не було.

    Дівчина дивлячись вирішила не будити його і дати йому відпочити. Через декілька хвилин зайшла медсестра, помітивши дівчину з посмішкою на обличчі і хлопця, який тримав її за руку і міцно спав. Медсестра була в масці, і в білому халаті, підійшовши до дівчини вона почала оглядати її і повідомила про потребу прийняти ліки. Діставши шприц, дівчина взяла руку дівчини і вколола їй. Палата була тихою, здавалося, що час завмер. Лише слабке миготіння апаратів порушувало це оманливе спокій. Даша відчувала легкий біль у руці після уколу, але не надавала цьому значення, аж поки світ навколо не почав здаватися розмитим. Голова запаморочилася, а тіло стало важким, ніби її силою притискало до ліжка. Медсестра вийшла з кімнати, не промовивши жодного слова, а Даша, намагаючись зрозуміти, що відбувається, раптом зрозуміла, що щось не так. Її подих став важким, а серце забилося нерівно. В очах почало темніти, але навіть у цьому стані вона підняла погляд і побачила Санчо, який спав, тримаючи її за руку. Його русе волосся впало на обличчя, а погляд був спокійним навіть у сні. Зібравши останні сили, Даша потягнулася до нього. Її пальці, тремтячи, торкнулися його обличчя. Вона тихо прошепотіла, майже беззвучно:

— Я завжди буду поруч… навіть якщо мене тут більше не буде.

Вона притулилася до нього і поцілувала його в щоку, залишивши слабкий слід тепла. Санчо прокинувся, ледь розплющивши очі. Спершу він нічого не зрозумів, здивовано глянув на Дашу, яка тепер безсило лежала в його руках. Її обличчя було блідим, а губи ледь помітно ворушилися, ніби вона намагалася сказати щось ще, але не могла.

— Даша? Що з тобою? — панічно запитав Санчо, схопивши її за плечі.

Але відповіді не було. Її очі більше не дивилися на нього, а тіло стало нерухомим. У цей момент він зрозумів усе. Погляд його ковзнув до шприца, що лежав на столі поруч, і серце стиснулося від нестерпного болю.

— Ні... Ні, Даша! — закричав він, обіймаючи її бездиханне тіло.

Санчо відчував, ніби всередині нього щось розірвалося. Його душу заповнила порожнеча, а світ навколо зник, залишивши лише її обличчя перед очима. Він притиснув її до себе, шепочучи:

— Ти не могла піти... Ти не могла залишити мене.

Сльози котилися його щоками, падаючи на її холодне обличчя. Санчо сидів так годинами, ніби час більше не мав значення. Усі його мрії, всі надії тепер розбилися, залишивши лише біль. Його голос притих, а сили залишили його разом із нею. У цій порожній палаті він залишився один — із тілом коханої, із втратою, яка назавжди змінила його.

     Вийдучи з палати він почав розпитувати в персоналу хто заходив у кімнату, всі медсестри говорили про якусь нову працівницю яка туди заходила, з сльозами на очах і мертвим поглядом, хлопець був розбитий. Санчо сидів у мовчазній палаті, обіймаючи бездиханне тіло Даші, яка колись була його всім. Її обличчя, тепер бліде й холодне, назавжди залишилося в його пам’яті живим, усміхненим і люблячим. Але зараз у його душі панувала порожнеча. Кілька годин він просто сидів поруч, не відчуваючи плину часу. Його рука все ще тримала її, ніби він сподівався, що зможе повернути її теплоту. Та потім його погляд упав на столик поруч із ліжком, де лежала стопка документів, які лікар залишив для звіту. Не бажаючи нічого, крім відповіді, Санчо простягнув руку й відкрив їх. Очі пробігали рядки, поки не зупинилися на одному з імен: "Ірина Россо". Його серце стиснулося, а руки затремтіли. В документах говорилося, що перед смертю Дашу відвідувала "медсестра", яка не значилася в штаті лікарні.

— Ірина... — вирвалося з його вуст.

Санчо кинув папери на підлогу. Його дихання стало важким, а в голові лунав лише гнівний шепіт: "Це вона. Вона була тут і вбила її." Він схопив голову руками, ніби намагався стримати власні думки, але це було марно. Почуття провини накрило його хвилею.

— Як я міг не помітити? Як я міг дозволити їй бути так близько? — шепотів він, поки сльози котилися його обличчям.

Санчо почав плакати, сильно, відчайдушно, ніби його душа розривалася на частини. Він винуватив себе за кожен момент, коли залишав Дашу без нагляду, коли не перевірив, хто заходив до палати. Його скорбота перетворювалася на нестерпний біль, що душив його зсередини. Він підняв тіло Даші на руки, міцно притиснувши її до себе, і, не промовивши більше ні слова, залишив палату. Санчо поклав її в машину так обережно, ніби вона ще могла відчути біль, і поїхав до недобудованого бару, де всі чекали його. Коли він увійшов із нею на руках, у барі запанувала тиша. Даніель, Марія з маленькою Ванессою і Влад підняли погляди, і кожен із них зрозумів, що сталося. Санчо, ніби не помічаючи їхніх виразів, поклав тіло Даші на стіл у центрі кімнати й тихо сказав: