Маргарет Мітчелл - Звіяні вітром. Кн. 2

зі співчуття, і не приходять виряджені в оксамит і пір’я і з котиковою муфтою в руках. Але ж як ви гарно виглядаєте, Скарлет! Дякувати Богові, ви не в лахмітті й не в жалобі! Мені так обридли жінки у вибляклих старих строях та вічному крепі. У вас такий вигляд, наче ви щойно і модної паризької крамниці на Рю-де-ля-Пе. Ану оберніться, люба моя, хай-но я вас роздивлюся.

Отже, він усе ж запримітив сукню. Звичайно, не був би він Ретом, якби такі речі проходили повз його увагу. Вона в її пісно засміялась і крутнулася на закаблуках, розкинувши руки й так гойднувши спідницями, щоб з-під них майнув крайчик обшитих мереживом панталонів. Поглядом своїх темних очей він охопив її всю, від капелюшка до ніг і нічого не пропустив — це був той самий зухвалий погляд, що роздягав догола й викликав у неї мороз поза шкірою.

— Виглядаєте ви квітучою і дуже, дуже елегантною. І вельми смаковитою. Якби не янкі за дверима... Але можете не боятись, моя люба. Сідайте. Я не нав’язуватимуся вам, як того останнього разу, коли ми бачились.— Він потер щоку, вдаючи, ніби й досі переживає через ту пригоду.— Однак скажіть щиро, Скарлет, чи ж не повелися ви трохи егоїстично тієї ночі? Подумайте, скільки я зробив для вас, я важив життям... украв коня... і якого коня! Подався на фронт захищати Нашу Священну Справу! І що я дістав у нагороду? Кілька крутих слів і добрячого ляпаса в обличчя.

Скарлет сіла. Розмова завертала трохи не в той бік, куди вона хотіла. Спершу він начебто був такий милий, так зрадів її появі. Здавалося, він тримався як цілком порядна людина, а не як останній поганець, яким вона його знала.

— Невже ви завжди прагнете нагороди за свої зусилля?

— Звичайно, аякже! Я страшенно себелюбний, як ви, мабуть, спостерегли. І за все, що я даю, сподіваюся належної оплати.

Її обдало холодком, але вона опанувала себе й знову дзенькнула сережками.

— Ой ні, насправді ви, Рете, зовсім не такий лихий. Це ви просто хизуєтесь.

— Але ж ви змінилися, слово честі! — сказав він і засміявся.— Де ви набрались цього християнського духу? Я стежив за вами через міс Дріботуп, але вона й на здогад не дала, що ви перейнялися жіночими чеснотами. Розкажіть мені більше про себе, Скарлет. Як ви прожили цей час, відколи ми не бачились?

Давнє роздратування й неприязнь до Рета, викликані його поведінкою, заклекотіли у неї в серці, і вона вже ладна була врізати йому щось гостре. Однак замість цього всміхнулася, і на щоках її з’явились ямочки. Він присунув стільця ближче до неї, а вона нахилилась у його бік і поклала руку йому на плече, так ніби це само собою вийшло.

— Та непогано, дякую, і в Тарі тепер усе гаразд. Звичайно, після того як пройшов Шерман через наші краї, ми чимало натерпілися, але все-таки будинку янкі не спалили, а худобу негри майже всю врятували, загнавши на болото. І врожай восени ми зібрали добрий, двадцять пак бавовни. Звичайно, це мізерія проти того, що Тара може дати, але у нас майже нема кому працювати на полі. Тато каже, що наступний рік у нас буде кращий, ось тільки нудьга на селі неймовірна. Уявляєте, Рете,— ні балів, ні пікніків, і в усіх тільки й мови про те, як скрутно стало жити! Боже, мені так оприкріло це все! А минулого тижня й зовсім терпець увірвався, отож тато сказав, що я повинна поїхати розвіятись. Ну, я й приїхала сюди, пошию собі кілька суконь, а тоді завітаю до Чарлстона — погостюю у тітки. Так приємно буде знову побувати на балах.

«Оце,— подумала вона з гордістю,— витримала саме той невимушений тон, що треба. Що ми живемо не дуже заможно, але, в усякому разі, й не вбого».

— Бальні сукні вам дуже личать, моя люба, і, на лихо, ви це знаєте! Мені здається, справжня причина ваших роз’їздів та, що вам набридли ваші місцеві залицяльники і ви надумали деінде пошукати нових.

У Скарлет промайнула думка: як добре, що Рет останні місяці пробув за кордоном і тільки недавно повернувся до Атланти! Інакше б він нізащо не бовкнув такої сміховини. В уяві її постала низка тамтешніх залицяльників: обдерті й дратливі Фонтейни, прибиті злиднями брати Манро, кавалери з Джонсборо й Фейєтвілла, які тільки й знають ходити за плугом, ставити огорожі та лікувати хвору стару худобу,— та вони взагалі забули, що на світі існують бали чи фліртування задля розваги! Але вона відігнала від себе ці згадки й пирхнула збентеженим смішком, наче підтверджуючи слушність його слів.

— Та що ви! — скромно озвалась вона.

— Нема у вас серця, Скарлет, хоча, може, якраз у цьому й полягає найголовніший ваш чар.— Він усміхнувся, як давніше бувало, кутиками уст, але вона розуміла, що це він каже їй комплімент.— Ви ж, звичайно, знаєте, що у вас чарів більше, ніж мало б дозволятися законом. Навіть я відчуваю їх, хоч і який грубошкірий. Я не раз запитував себе, чим саме ви змушуєте не забувати вас, я ж бо знав багатьох жінок і гарніших, ніж ви, і, безперечно, розумніших та й, боюся, морально вищих і добріших. Але от згадував я завжди — тільки вас. Провівши кілька місяців після капітуляції у Франції та Англії, далеко від вас і нічого не чуючи про ваше життя й тішачись товариством стількох чарівних жінок,— я часто згадував саме вас і все думав, як тут ви поживаєте.

На мить Скарлет пройняло обурення, що він вважає якихось інших жінок гарнішими, розумнішими й добрішими за неї, але цей миттєвий спалах відразу й погас: адже в пам’яті у нього зберігалась таки вона з її принадами! Він її усе ж не забував! А це якраз полегшувало справу. Та й поводився він гелер дуже мило, майже так, як і годиться джентльменові за подібних обставин. Тепер усе, що їй треба,— це перевести розмову на нього й натякнути, що вона теж його не забувала, й тоді...

Вона лагідно стисла йому плече, і на щоках у неї знов заграли ямочки.

— Ой Рете, ну як вам не сором брати на посміх таке бідне провінційне дівча, як я! Нізащо я не повірю, що ви хоч раз згадали про мене після тієї ночі. І не запевняйте мене, бо цього не могло бути, коли навколо