Маргарет Мітчелл - Звіяні вітром. Кн. 2

— Скарлет!

Він уже тримав обидві її долоні і, як завжди від доторку його рук, їй зробилося гаряче, все тіло охопило збудження. Не встигла вона прийти до тями, як він нахилився й поцілував її у щоку, лоскотнувши вусами. Відчувши, що вона намагається відсторонитись, він обняв її за плечі, сказав: «Люба моя сестричко!» — й осміхнено так подивився на неї, бо ж вона у своїй безпорадності не могла опиратись його пестощам. Скарлет мимохіть засміялася, що він, хитрюга, скористався-таки нагодою. Тюрма не їм і пила його ні на дрібку.

Гладкий офіцер, не виймаючи сигари з рота, пробурмотів до жвавоокого свого колеги:

— Це ж порушення правил. Він повинен сидіти в пожежні. Ти знаєш розпорядок.

— Та ради Бога, Генрі! Дама замерзла б у тій клуні.

— Ну дивись, дивись. На твою відповідальність.

— Запевняю вас, панове,— обернувся до них двох Рет, не випускаючи Скарлет з обіймів,— моя... сестричка не принесла мені ні пилки, ні напилочка, щоб я міг утекти.

Усі засміялися, і Скарлет тим часом обвела очима кімнату. Боже милостивий, то це вона муситиме розмовляти і Ретом у присутності шістьох офіцерів-янкі? Невже він такий небезпечний в’язень, що вони й на хвилину не можуть випустити його з-під нагляду? Перехопивши її схвильований погляд, той симпатичний офіцер розчинив якісь двері й тихцем перемовився з двома солдатами, що посхоплювались на ноги при його появі. Вони взяли свої гвинтівки й вийшли в хол, щільно причиняючи за собою двері.

— Коли хочете, можете посидіти в кімнатинці для вістових,— запропонував молодий капітан.— Тільки не спробуйте тікати через другі двері. По той бік варта.

— Бачиш, Скарлет, який я неприторенний злодюга,— сказав Рет.— Дякую, капітане. Ви дуже люб’язні.

Він невимушено кивнув офіцерові й, узявши Скарлет під руку, мало не вштовхнув її до зачуханої сусідньої кімнати. А Скарлет так і не запам’ятала, яке то було приміщення, окрім того, що невелике, тьмяне й холодне, і що на обдертих стінах там висіли якісь списані від руки папери, в сидіння стільців були обтягнені необробленою волячою шкірою.

Причинивши Зсередини двері, Рет швидко підійшов до Скарлет і нахилився. Вона вгадала його наміри й хутко під вернула голову, хоч перед тим звабливо зирнула на нього крайчиком ока.

— То можна вас поцілувати по-справжньому?

— Тільки в чоло, як і слід доброму братові,— відповіла вона з належною скромністю.

— Тоді не треба, дякую. Я волію почекати кращої нагоди.— Погляд його на хвильку затримався на її устах.— Але як це мило, що ви надумали відвідати мене, Скарлет! Відколи я в ув’язненні, ви перша з добропорядних городянок завітали до мене в тюрму, а в такій скруті друзів особливо цінуєш. І давно ви у місті?

— Вчора приїхала.

— І зразу ж уранці сюди? Ну, моя люба, це з вашого боку більш ніж мило,— Він усміхнувся, дивлячись на неї згори вниз, і в його усмішці була щира радість, якої вона ніколи раніше за ним не помічала. Скарлет і собі радо всміхнулася, але подумки і опустила очі долу, немов збентежившись.

— Звичайно, я зразу ж сюди прийшла. Тітонька Туп розповіла мені про вас увечері, і я... я просто очей не склепила цілу ніч, думаючи, яке це жахіття. Знаєте, Рете, мене ця новина так вразила!

— Далебі, Скарлет!

Голос його звучав тихо,і вчувалось у ньому якесь тремтіння. А глянувши в його засмагле обличчя, вона не побачила там такого добре знайомого їй скепсису та глузливої насмішки. Під його прямим поглядом вона й справді-таки знітилась і відвела очі вбік. Все виходило ще краще, ніж вона сподівалася.

— Варто було навіть опинитися в тюрмі, щоб знову побачити вас і почути такі ваші слова. Я просто не повірив коли вони назвали ваше ім’я. Я боявся, що ви повік не вибачите мені мого патріотичного пориву тієї ночі на дорозі до Раф-енд-Реді. Але ваш прихід я розумію так, що ви мені вибачили?

Коли Скарлет згадала ту ніч, у ній знову зворухнувся гнів, хоч уже стільки часу минуло, та зусиллям волі вона притлумила його й труснула головою, щоб дзенькнули сережки.

— Ні, я не вибачила вам.— заявила вона, надимаючи губи.

— Ще одна надія булькнула. І це після того, як я саможертовно пішов воювати за рідний край, і бився босий на снігу під Франкліном[4], та ще й, наче мало тих терпінь,— заробив найжахливішу дизентерію, яку тільки можна уявити!

— Не хочу я нічого чути про ваші... терпіння,— відказала вона, все ще сердита, хоч у розкосих очах її вже проступав усміх.— Я й досі вважаю, що в ту ніч ви повелися прегидко, і я не маю наміру вам вибачати. Покинути мене саму серед дороги, коли зі мною бозна-що могло статись!

Але ж нічого з вами не сталося. Отож бачите, я не марно на вас покладався. Я знав, що ви дістанетесь додому ціла й здорова, а якби вам трапився дорогою янкі — ні, не дай Боже опинитись на його місці!

— Але ви, Рете,— і сподобило ж вас утяти таку дурницю — в останню хвилину вступити до армії, коли ви знали, що війну програно! Це після того, як ви стільки наговорили про йолопів, які самохіть кидаються під ворожі кулі!

— Майте милосердя, Скарлет! Мене й досі пече сором, коли я про це згадую.

— Що ж, мені приємно чути, що вам соромно за своє ставлення до мене.

— Ви хибно зрозуміли мене. Як не шкода, але я не відчуваю анінайменших докорів сумління за те, що покинув вас. Що ж до мого вступу до армії... Подумати тільки — подався добровольцем у лакованих чоботях і білому полотняному костюмі, маючи на озброєнні лише двійко дуельних пістолетів!.. І терпів довгі милі переходів босоніж по снігу, бо ж мої чоботи розвалилися, і у мене не було ні пальта, ні харчів. Я й сам не розумію, чом не дезертирував. То було чистісіньке божевілля! Але таке вже в нас у крові. Південець не може не боронити програної справи. Та це не має значення, які у мене були спонуки. Головне, що мені вибачено.

— І зовсім не вибачено. В моїх очах ви просто псяюра.— Але вона так солодко промовила це останнє слово, що воно прозвучало неначе «голубчик».

— Не прикидайтесь. Ви таки вибачили мені. Юні дами не просять у янкі побачення з в’язнем просто собі так,