Щепан Твардох - Морфій

б йому оповісти про безславну втечу того жебрака über Breslau und dann weiter, bis nach Hamburg[27], могла б оповісти про людей, котрих він знав, про справи, до яких брався, про військо, про виправу та, зрештою, про війну на китайській землі, але не оповім. Бо чи ж обходить Константи доля найпершого коханця його матері, здорового ґливицького пахолка, чи ж обходить його ця любовна афера півстолітньої давності, коли він стоїть у задрипаній кухні Саломеї, а в нього вкрадено теку, а в тій теці пакунок, а в пакунку гідність, польськість, людськість і, зрештою, честь?

Але чому він зараз думає про свого батька, котрого зовсім не знав? Чому дивиться на нього очима своєї матері, чому дивиться на свою матір його очима? Чи є в тих очах якась любов, чим є любов, Константи кохав Гелю, може, й далі кохає Гелю, любить свого єдиного сина, але чи між очима батька і матері хоч колись була любов, чи траплялась між ними любов, чи могла трапитись?

Константи намагається те зрозуміти. Батько для Катажини Віллеманн покинув усе: добре ім’я, очевидну для аристократа з Uradel[28] кар’єру, замість берлінського полку провінційної гвардії, хоч і старий, обрав ґливицький полк сілезьких уланів, ненависть родини, потім славетний, гучний процес, серія перших сторінок у газетах, гучна сенсація навіть у Берліні: сорокарічна шльонська городянка, шістнадцятирічний шльонський аристократ, потім вісімнадцятирічний, потім шлюб, потім усе інше.

А потім остання згадка про батька: Костику дванадцять років, батько має сірий мундир, на шістнадцять років більше та шрам на лиці, страшний шрам, а ще страшніший його невидний шрам, нижче мундирного пояса, а ще страшніший — у душі. Мама про все те Костикові розповідає. Костик питає про чорного орла на мундирі. Freikorps Oberland[29]. Константи ще просто налякане дитя, він не розуміє, що коїться з його сім’єю, його батько — переможений вояк, кавалерист, утоптаний у болото окопів, утоплений у тому болоті окопів, і не розуміє, що коїться з його сім’єю, батько стає навколішки біля сина, Костик боїться того немовлячого обличчя без жодної рослинності, мертвотної білизни, що сходить із його чола, а кутик лівого ока відтягується вниз, і шматки лискучої тканини видніють на гладкій лінії щелепної кістки, щока його безвладна і обвисла.

— Hüte dich vor der Mutter, mein Sohn, denn sie ist wie ein wildes Tier, ein ungeheueres Tier. Sie ist wie die fleischgewordene Sünde, eine Sünde, die in seidenen Strümpfen durch die Straßen schlendert[30], — шепоче.

А сімдесятилітній індіанський вождь, мати Константи, вросле в кімнату тіло, гладить Костика по ясній голові. Шукальський Стах із Варти на стіні, мати у кріслі, сиві коси як водоспад. Зараз 1936 рік, а Константи гарний і щасливий.

— Пам’ятай, сину, що коли входиш до їхньої піхви, то не тільки заспокоюєш свого звіра, пам’ятай, що в ту мить досягаєш єднання з есенцією Польщі. Не думай про тих жінок як про звичайне м’ясо: думай у ту мить про Польщу. Я — то Польща.

Я й хотів би запротестувати, що геть здуріла, матінко, то все твій шал, хотів би, але як протестувати, якщо вже двадцять сім кісток материної долоні, обтягнених плівкою шкіри, звиваються в кулачок із чотирма кістками виставленого вказівного пальця і показують на секретер. І кажуть материні вуста:

— Подай мені чекову книжечку, хлопче.

Подає: книжечку, перо, а мати, рухаючи долонями, які зараз більше не тремтять, виписує чек. Поштова ощадна каса, варшавське відділення оплатить цей чек за моїм дорученням, чорнило вливається у волокна прозорого паперу, Константи Віллеманну, моє ім’я та прізвище на пунктирній лінії, тисяча злотих.

І виходив, обіллятий її шаленством, із чеком на тисячу польських злотих у кишені піджака, делікатно поплескував по тій кишені та тішився звуками паперового шелесту, притлумленими м’якою фланеллю, а шаленство матері відклеювалося від нього, відходило великими пластами і мертвими медузами спадало на тротуар, а коли потім він заходив до «Адрії», «Під золотою качкою», до «Лурса», до «Сімона» чи до «Зем’янської», був уже знову Константи Віллеманном, про котрого знали, що він вибрав Польщу, хоча міг би бути і прусським аристократом, стрийко графа — майор у німецькій панцирній дивізії, офіцер кірасирів та знаний спортсмен. Зганьблений батько змив свою ганьбу кров’ю на фронті першої війни, де й загинув від польської кулі під святою Анною, шукав, мабуть, смерті з любові до матері. Константи бачив його, я бачив його востаннє ще кілька місяців тому.

Замість чорного сілезького орла на шапці носив череп і стегнові кістки гусарів смерті, так вона казала, а він, Константи Віллеманн, має її прізвище і є поляком. Оце тріумф!

Пам’ятає той срібний череп на шапці, пам’ятає шапку на черепі з батькових кісток, пам’ятає батьків кістяний череп нагорі батькового тіла, череп, захований у м’яких складках тіла, череп ховається за обличчям, а все ж той череп визирає там, де його зачепила англійська шрапнель, вигризла шмат, вишарпала. І та поетична щербина заросла тканиною шраму, рожевою і безволосою, побіліла, затвердла, але вона є, і череп є під нею, прихований, лише трішки оголений, бо шрам заволікає щербину, але не може її заховати.

«О, черепи наших батьків та батьків наших батьків черепи!» — думає Константи.

О, черепе старого пана Віллеманна, о, черепе старого пана Штрахвіца, о, черепи лицарів, котрі загинули під Леґницею, о, черепи безрідних купців, котрі прибули в Сілезію біс його знає звідки, з Франконії чи з Валлонії, варварські черепи, насаджені на частоколи, з поваги чи на острах, усі черепи, зітлілі, обернені в пил, черепи, котрі криються в крові комах, що їх пожирають, черепи, що біжать у жилах пташиних і з мертвими птахами падають у ріллю та сходять житом і зростають хлібом, черепи, з’їдені власними нащадками, черепи, що течуть у їхніх жилах, у їхніх клоаках, у помийницях та каналізаціях, черепи, що плинуть до моря.

І черепи плинуть до моря, а рік надворі 1937-й, добрий рік, щасливий рік, Константи сидить за столиком нагорі в «Зем’янській», і Закопане, і Балтійське море, і Краків, у кабріолетах, на лижах, пікніки, і Стависько ще, і взагалі все. Сріблястим «Локгідом»[31] до Відня, бо так забаглося. Білі коні на віденському іподромі.

А тепер воно все згасло, ті кав’ярні й аероплани, а я залишився сам у квартирі з кухнею на вулиці Добрій, сам, але не сам, бо я і вона, її багато на рисунках, що в теках.

То я й підвівся врешті-решт, витерся