Філіп Рот - Американська пастораль

ось я власною персоною. Сталося те-то й те-то, з таких от причин…» Та менше з тим. А знаєш, кого я бачив пару місяців тому? Твого брата. Він казав тобі?

— Ні, не казав.

— Він накатав мені листа й запросив пообідати в Нью-Йорку. Гарний лист. І як грім серед ясного неба. Я поїхав, зустрівся. Він саме хотів сісти за спогади про вашого старого. А в листі просив допомогти йому. Мене страшенно зацікавило, що в нього в голові. І ще більше зацікавив сам факт отого листа, де він зізнавався, що планує там щось написати. Для тебе він просто брат, ну а для мене — все той самий Швед. Такі, як він, неначе все життя з тобою поряд. Я мусив поїхати. А за вечерею він навіть словом не обмовився про майбутню книжку. Можна сказати, що в нас просто вийшла світська розмова. В ресторані «У Вінсента». От і все. Вигляд у нього, як завжди, був першокласний.

— Він помер.

— Твій брат помер?!

— Помер у середу. Два дні тому поховали. У п’ятницю. Так я, власне, й потрапив до Джерсі. Спостерігав, як помирає старший брат.

— Від чого ж? Як?

— Рак.

— Але ж йому оперували простату. Він казав мені, що все позаду.

Джеррі сказав, утрачаючи терпець:

— А що він мав тобі казати?

— Він схуд, от і все.

— Ні, не все.

Тепер, отже, і Швед. Те, що наганяло жах на Менді Ґурліка, нещадно проріджуючи лави «Сміливців»; те, що рік тому зробило мене «просто письменником»; те, що, ставши породженням інших утрат (і речей, і людей), опускало мене до становища індивіда, чиї старечі сили ведуть його до непомильної мети, — на людину, що мала б шукати останню розраду, хоче вона того чи ні, у реченнях, і більше ніде; так от, воно вчинило найжахливіше з усього, що могло вчинити: позбавило нас невразливого віквейського героя часів війни, талісмана нашої округи, легендарного Шведа.

— Тобто він, зустрічаючись зі мною, знав, що в нього проблеми? — спитав я.

— Звісно, знав, але ще сподівався. Хоча на що? Там метастаз на метастазі.

— Як шкода!

— На другий місяць збирається його клас, п’ятдесят років після випуску. Знаєш, що він сказав у лікарні у вівторок? Мені та своїм дітям, за день до смерті? Його майже неможливо було зрозуміти, проте він двічі повторив так, що ми зрозуміли: «На п’ятдесят піду». Він же чув, як усі однокласники питали: «А Швед прийде?» — і не хотів їх підводити. Він був дуже стійкий. Дуже хороший, простий і стійкий. Не жартун. Не запальний. Просто загальний улюбленець, який мав нещастя влипнути в історію зі справжніми психами. В певному сенсі його можна вважати цілком звичайним і банальним. Повна відсутність негативних цінностей — і більше нічого. Вихований мовчуном, сформований, як усі, і так далі. Те невибагливе добропорядне життя, якого прагне кожен, так. Соціальні рамки, так. Так, добряк. Але те, що він намагався зробити — це вижити і зберегти живими та здоровими свою сім’ю. Прорватися і нікого не втратити. Загалом, для нього це було війною. У ньому була якась шляхетність, чесно. Усе його життя — це нескінченні муки вибору і вічні зречення. Він застав війну, яку не він почав, і воював на ній, зберігаючи світ від розвалу, і загинув на ній. Банально, пересічно — може, й так, а може, й ні. Люди думають так, як їм хочеться. Я не хочу розкидатися оцінками. Мій брат — з-поміж найкращих, кого може дати ця країна, найкращий з-поміж найкращих.

Поки він говорив, я все думав, чи був Джеррі такої думки про Шведа за його життя, чи то було переосмислення прожитого, навіяне жалобою останніх днів, розкаяння в тому, що він, Джеррі як Джеррі, не дуже церемонився зі світлим образом старшого брата — вродливого, здорового фізично і психічно, врівноваженого, спокійного, в усіх аспектах нормального, всіма обожнюваного героя округи, з яким Левова-молодшого порівнювали так часто, що той просто змушений був стати ходячою карикатурою на свого брата. Це великодушне, без тіні осуду міркування про Шведа могло з’явитися у Джеррі завдяки нещодавно, кілька годин тому народженому співчуттю. Таке трапляється, коли люди помирають: нараз згасають пов’язані з ними суперечки, і ті, які за життя бісили так, що несила було терпіти, постають перед тобою в найпривабливішому світлі, а те, що позавчора ще здавалося тобі огидним, сьогодні, коли ти в лімузині котишся за катафалком, у тебе викликає співчутливу посмішку, а бува, і захоплення. Котра із тих оцінок правдивіша — безжальна, сповідувана нами до похорону, сформована в ході повсякденних життєвих сутичок, не засмічена велемовними фразами, чи та, що наганяє сум на сімейних поминках, — годі побачити навіть зі сторони. Вигляд труни, яка занурюється в землю, може запустити в серці колосальну зміну — ви раптом бачите, що за життя покійний не був для вас гірким розчаруванням, — та я не ризикнув би припустити, ніби знаю, що споглядання труни робить з душею, зайнятою пошуками істини.

— Мій батько, — сказав Джеррі, — був нестерпний тип. Владний. Всюдисущий. Навіть не знаю, як на нього хтось міг працювати. Коли фабрика переїхала на Централ-авеню, то перша річ, яку там перевезли, був його робочий стіл, і першим місцем, де його поставили, був не кабінет за скляною стіною, а самісінький центр фабричного цеху, щоб він усіх там бачив як на долоні. Ти не уявляєш, який шум там стояв: швейні машинки торохтять, нютувальня вистукує — сотні машин одночасно, а посеред усієї цієї величі — стіл, телефон і сам його величність. Власник рукавичної фабрики, а підлогу в цеху підмітав власноруч, особливо — біля закрійників, бо за розміром обрізків вираховував, хто завдає йому збитків. Я відразу сказав Сеймуру, щоб він послав це все під три чорти, але Сеймур не такий, як я. Він мав велику, щедру вдачу, і вся ця покидь його просто загнала. Невситимий татуньо, невситимі жінки, та й та мала паскудниця доклалася — доця-душогубка. Душогубка Меррі. Колись він був справжньою брилою. І «Ньюарк Мейд» була його незаперечним, абсолютним успіхом. Скількох людей він так зачарував, що ті готові були голови покласти задля фабрики! Дуже винахідливий бізнесмен. Знав, як кроїти рукавиці, чудово укладав угоди. Мав знайомих із Сьомої авеню, котрі правували у світі моди. Модельєри ділилися з ним усім, що знали. Ось чому він завжди був попереду. В Нью-Йорку