Стів Маккартер - Едей Спенадей та Полум'я помсти, Стів Маккартер

Мені це було зробити вкрай складно. Вона підійшла до мене, схопившись за плащ. Я відсапнулася. Вайолет на мить завмерла, а потім все одно схопила мене за плаща і допомогла його зняти.

- Кофту теж.

З нею виявилося складніше. Знімати через голову. Я зовсім не довіряла цій особі, але щось мені підказувало, що вона б уже давно видала свої наміри. Якби вони були лихими. Тепер вже я зітхнула.

- Сідай. - Вайолет показала мені пальцем на стілець, а сама пішла за іншим.

Вона підтягла старий потяганий бачивший багато на своєму віці стілець до мого і сіла поруч.

- Давай руку. - ніякого емоційного забарвлення в голосі.

Сама взяла мою руку. Запалила собі очі. Майже одразу її пальці вкрилися світло-зеленим серпанком. Такого ж кольору, яким вкриваються і мої руки. Напівхимерниця знала свою справу. Недостачу сили вона компенсувала талантом і точністю рухів. Непогано. Не знаю, чи впоралася б я краще за неї. Всього через декілька хвилин я вже стискала і розтискала кулак, мацаючи іншою рукою свої м’язи.

- Можеш іти. - сказала Вайолет, взяла свого стільця і по підлозі потягла його до того місця, де він і стояв до мого приходу.

Я, знову таки, покірно підвелася і пішла до свого плаща, що висів на вішалці коло входу в дім. Зняла з гачка кофту. Одягла її. Взялася за плащ. Дещо витягла з кишені. Пішла до столу.

- Келихи маєш?

Я гучно поставила пляшку червоного напівсолодкого вина на стіл. Вайолет підвела очі.

- Замкове? Кисляк.

- Ще й до непристойності дешеве. І голова на ранок буде боліти. Це якщо не знудить раніше. - продовжила я. - То як з келихами?

Вайолет зітхнула і підійшла до столу. Попорпалася трохи у великій шухляді і поставила два келиха на стіл. Я відкоркувала вино. Для такого дешевого не потрібен спеціальний інструмент.

- Мені завжди здавалося, що з цих пляшок господарі забігайлівок увесь час надпивають вино. - поділилася я своїми роздумами. - Тому від них увесь час так смердить.

- Від пляшок чи від господарів? - подала голос напівхимерниця.

Я усміхнулася на це.

- А мені здається, що вони таке й не нюхають. - продовжила Вайолет. - Зливають у ці пляшки все те, що не продалося позаминулого десятиліття.

- Головне, щоб не з недопитих келихів. - я підібгала губи. - Думаєш, це напівсолодке краще було назвати напівкислим?

- Або напівгидким.

- Ні-і-і. - ми сказали це разом, а далі я продовжила одна. - Цей титул вино заслуговує точно.

Я розлила напій у келихи.

- Думаєш, я буду це пити? - підняла брови Вайолет.

Я підняла келих.

- За те, щоб усі Відьми здохли.

Напівхимерниця зітхнула і потяглася до свого келиху. За таке не можна не підняти келихи. Ми обидві випили все те, що я налила, одним залпом. Обидві скривилися.

- Кислюче. - промовила я.

- Угу. - підтвердила Вайолет. Вона піднесла руку до носа і глибоко вдихнула - Люблю це вино.

- Я теж. - зізналася я.

Ми обидві хмикнули.

Вайолет демонстративно окинула оком своє помешкання:

- Хочеш щось сказати? - з останніми нотками агресії спитала напівхимерниця.

Чи дивно було, що вона живе в такій убогій халупі? Чи не вважала я, що така цінна служниця повинна купатися в грошах щедрого господаря в обличчі Фоліана Гріма? Так. Дуже дивно і від того ще більш цікаво. Але обов’язково існували причини, чому це не так. Причини, про які я не знала. Це не моє діло.

- Ні. - чесно відповіла я. - Ти ще не бачила, де я живу.

- У матері, чи в Святковому Дусі? - Вайолет насолоджувалася виглядом моїх широко розкритих очей, наливаючи нам нову порцію вина. - Ти маєш рацію. Не бачила. - вона делікатно усміхнулася, схопила себе за уявну спідницю і зробила реверанс.

Я знову перша підняла келиха, але сказала тепер вона:

- За порозуміння.

Ми випили. Скривилися. На цей раз я теж притулила руку до носа і глибоко вдихнула.

- Чому не здала мене Фоліану?

Вайолет тільки вмостилася зручніше на стільці. Посмішка засяяла на її обличчі. Не здала. І на думці не мала такого. Вона вистежила мене не для того, аби доповісти Фоліану. Ні. Цікава особистість. Зі своїми внутрішніми мотивами. Хм. З такими цікавіше. Поступово думка про Вайолет, що склалася вже давно, почала змінюватися.

Я різко й раптово стрепенулася й миттєво скочила на ноги. Вайолет блискавично запалила очі й відскочила, її стілець гучно впав на підлогу. Тут я й усвідомила, що вчинила не зовсім розумно. Тому дуже повільно почала рухатися у бік свого плащу, що висів на стіні коло входу в її помешкання. Занурила руки в кишеню і вийняла звідти два бублики, що зі злості так і не віддала дітям у Червоному палацу.

- А от за порозуміння треба випити ще. - я кивнула напівхимерниці, поглядом вказуючи на її очі. - Це щоб не таке кисле було.

- Зі смертьмейстером зайва обережність ніколи не буває зайвою. - сказала Вайолет, погасивши світіння своїх очей.

Але доля напруги ще літала в повітрі. Я поклала бублики на стіл. Стала навпроти напівхимерниці. Простягла їй руку для рукостискання.

- Без ворожнечі? - задала я відверте питання у вічі Вайолет, зосередившись на її виразу обличчя, щоб безпомилково визначити, чи правду вона мені відповість.

- Без ворожнечі. - відповіла вона. Ми потисли руки. - Програти в бою смертьмейстеру — це не принизливо. Хай навіть не в чесному.

- Угу. В тебе була перевага. - я усміхнулася і отримала усмішку у відповідь.

Рукою я потяглася до пляшки вина, що вже стрельнула мені хмелем в голову. Хай так і буде. Мабуть, неочікувана раптова зустріч з Вайолет — найкраща подія за сьогоднішній вечір. Хм. З Химерниці день почався, Химерницею і закінчиться. Ну, майже Химерницею.

- То тебе вже два дні шукають ці Відьомські двійочки? - запитала напівхимерниця.

Значить, у них не такі й довірливі стосунки з Фоліаном. Я відчувала, що Вайолет питала щиро. Тобто, або він їй нічого про це не розповідав, а сумнівів щодо того, що він в курсі всього, що відбувається в Ксероні, я не мала, або вона не питала. І перше і друге багато про що говорить.