Сергій Русланович Постоловський - Ворог, або Гнів Божий

з тобою. Загадка має залишатися загадкою. Від ступеня незнання іншими твоїх справжніх намірів та цілей залежатиме доля моїх людей.

Вийди на волонтерів. Вони мають досвід, покажуть тобі шляхи та стежки. Попрацюй над системами та алгоритмами радіоелектронної розвідки. Заборони членам вашої з полковником Мироном групи користуватися мобільними телефонами, Інтернетом та соціальними мережами. Придумай собі легенду. Але перш ніж її реалізувати, будь ласка, дай нам знати. Ми маємо проаналізувати її правдивість.

Я зупинився, аби перевести подих та зробити декілька ковтків води. Гарун чекав, не промовляючи ані слова. Те ж саме робив і Мирон.

– Постарайся вийти на тих, хто відповідає за контрабанду та логістику зі сторони терористів. Пам’ятай, твоя парафія – виключно Луганщина. Не намагайся грати на два фронти, бо програєш на обох. Ми не будемо поспішати з ліквідацією. Її час прийде тільки тоді, коли я зрозумію, що усе готово і працює, наче годинниковий механізм. Планування, організація, перевірка, вичікування і терпіння, аби удар досягнув цілей. Поки що все. Іншу інформацію ти почуєш від нього, – я кивнув на Мирона, й очима він дав зрозуміти Гаруну та мені, що саме так і буде.

– Маю питання, – сказав Гарун.

– Звичайно, – відповів я.

– Я мушу стати своїм для української сторони і для терористів?

– Якщо буде така можливість – це ідеальний варіант.

– Не погоджуся, – сказав на те Гарун.

– Чому? – запитав я.

– Тому що ідеальний варіант – коли я стану своїм для усіх учасників конфлікту. В першу чергу це стосується Москви, – він замовк, закурив чергову цигарку і, випустивши дим, продовжив:

– Колись, коли я тільки задумав покінчити зі своєю кар’єрою в Конторі, мені вдався такий трюк. Для усіх я став своїм. Саме тому сьогодні розмовляю з тобою.

– То були інші часи. Ми не мали війни в Україні, – зауважив я.

– Ситуацію ускладнює й те, що в скорому часі відбудеться наступ сепаратистів, – сказав Мирон.

– Звідки у вас така інформація? – запитав його Гарун.

– Звідси, – сказав Мирон, постукуючи пальцями по своїй голові.

– Ви їй вірите? – посміхнувся Гарун.

– Як нікому іншому, – запевнив його Мирон.

– У кожній загрозі потрібно шукати можливість. Я думаю, що метушня, яка почнеться з наступом, стане мені у пригоді. Коли над людиною висне хмара смерті, вона часто починає нервувати, а, отже, більш схильна до помилок. Саме на цьому я і зіграю.

Ми з Мироном подивилися на Гаруна. Я був задоволений ним, адже бачив того підполковника Хименка, який втік з України, прихопивши з собою алмази та діаманти, конфісковані нашою службою у 1994 році.

Гарун знав, чого хоче від життя. І знав, як цього досягти. Мирон перевів свій погляд на мене, і я лишень кивнув у відповідь йому головою, що означало, «йому можна вірити і в нього можна вірити».

Коли Гарун пішов геть, а ми з Мироном залишилися наодинці, я підвівся з крісла і підійшов до Євгена. Я простягнув до нього руку. На моїй долоні лежав алмаз.

– Я хочу зекономити тобі триста років твого життя.

Він подивився на камінь, своєю рукою стиснув мою у кулак і сказав:

– Воно того не варте. Я не можу його взяти. До зв’язку, генерале.

Мирон розвернувся, забрав зі столу свій телефон і блокнот та вийшов з квартири. Я залишався стояти посеред кімнати, а мій кулак грів камінчик вартістю декілька сотень тисяч євро.

Полковник Мирон так і не прийняв мого дарунку, бо ним керувало щось інше, чого я не зміг зрозуміти.

* * *

Переді мною стояла задача – придумати легенду для Мирона, Нечипайла та Принципа. Я був їхннім безпосереднім керівником, чиї накази вони й виконували. По смерті Андрія Хворостенка питання розвідки на території окупованої Донеччини перейшли до іншого генерала, з яким я ніколи не був у дружніх стосунках. Мої ж люди мали концентруватися на контррозвідці та виявленні і запобіганні диверсійно-терористичним актам у Києві. Одеса, Харків, Дніпропетровськ, Херсон, Запоріжжя та Миколаїв не входили у сферу моєї компетенції. Відтята голова Андрія тлумачилася моїм керівництвом як провал та непрофесіоналізм. Ті люди погано розуміли специфіку роботи розвідника-нелегала в умовах введення бойових дій. Та й де їм було її зрозуміти, коли більшість з них ніколи пороху не нюхали? Вони не мали жодного стосунку до розвідки, бо не проходили відповідної школи, а займали свої високі посади виключно завдяки Майдану та політичній квоті партій-переможниць. Моє нутро не протестувало проти такого стану речей, але я розумів, що проблем із цим не оберешся. Понад два десятиліття випадкових людей на відповідальних посадах коштували українській державності ресурсів, розвитку, а тепер і громадян з територіями. Проте я був не в силі щось змінити. Тому мав грати за їхніми правилами, непомітно провадячи свою лінію битви, залишаючись при цьому гвинтиком єдиного механізму.

Хмари змінювали сонце, накрапав дощик, а вже за лічені хвилини знову з’являлося сонце. Ми сиділи з Гаруном на конспіративній квартирі, вже іншій, ніж у той раз, коли з нами був Мирон. Квартири знімалися за потребою, на декілька днів і змінювалися так само швидко, як і бралися в оренду.

– Що роботи з моїми хлопцями? За статутом вони мають бути у Києві, кожного дня брати участь у безглуздому ланцюгу нарад, виконувати роль бюрократів, а не обов’язок офіцерів, – я ділився своїми проблемами з Гаруном, адже вірив йому. Так само, як він це робив стосовно до мене, коли вирішив утекти з України.

На вустах Гаруна почала народжуватися посмішка. З ним таке траплялося, коли він починав думати.

– Хіба це проблема у наскрізь корумпованій державі? – запитав він мене.

– Що ти хочеш цим сказати?

– Їх троє, так? Отже, нам потрібно вигадати три різні історії, які б не перепліталися між собою. У кожного своє життя і кожен сам вправі обирати те, яким воно буде.

– Давай без блукань.

– Чого твої капітани відправилися в зону АТО?

– Вони мають закінчити одне завдання і передати справи іншим. Тим, яких призначали замість них після вбивства Андрія Хворостенка.

– Коли вони повертаються?

– У перших числах травня. Якщо, звісно, до цього часу не розпочнеться масований наступ росіян.

– А якщо розпочнеться?

– Тоді вони там залишаться.

– Це кепсько. Задля втілення моєї задумки вони мають бути у Києві.

– Ти маєш якусь задумку?

– Звісно, що маю.

– Я можу відкликати їх.

– То відклич.

– Десь за тиждень.

В погляді Гаруна я помітив лукаві вогники. Я зрозумів, що він починає імпровізувати. За старих часів нашої спільної роботи в нього це виходило