Прімо Леві - Чи це людина

У 1944 році в Аушвіці з давніх в’язнів-євреїв (про інших тут не згадуватимемо, бо вони були в інших умовах), kleine Nummer, малих номерів, нижче від ста п’ятдесяти тисяч, вижило тільки кілька сотень; жоден з них не був звичайним гефтлінгом, що животів у звичайних командах і задовольнявся звичайним раціоном. Живими залишилися тільки лікарі, кравці, шевці, музиканти, кухарі і молоді привабливі гомосексуали, друзі або земляки когось з табірного начальства; крім того, особливо безжалісні, енергійні і жорстокі індивіди, які зайняли посади капо, блокових старост та інші (на ці місця їх призначали есесівці, які, роблячи такий вибір, показали, що володіють диявольським знанням про людську душу); і, врешті, ті, хто, навіть не маючи особливих посад, завдяки своїй хитрості та енергійності завжди вміли успішно «організувати» собі життя, здобуваючи таким чином, крім матеріальної вигоди та репутації, також поблажливість і повагу з боку табірних можновладців. Той, хто не зумів стати «організатором», «комбінатором» або «промінентом» (які жорстоко промовисті ці слова!), врешті-решт стає «мусульманином». У житті існує ще третій шлях, і саме він є нормою; але в концентраційному таборі його не існує.

Найпростіше — капітулювати; для цього досить виконувати всі отримані накази, їсти тільки свою пайку, дотримуватися дисципліни в таборі і на роботі. Досвід показав, що прожити таким чином більш, ніж на три місяці, можна тільки у виняткових випадках. Усі «мусульмани», що йдуть в газову камеру, мають ту саму історію, тобто не мають історії; вони природним чином скотилися по похилій аж на дно, мов струмки, що впадають у море. Після прибуття в табір, через свою вроджену неспроможність, через невдачу або через якийсь банальний випадок, вони зазнали упокорення ще до того, як змогли пристосуватися; усі їх обганяють, вони роблять спробу вивчити німецьку і зрозуміти щось у пекельній плутанині правил та заборон лише тоді, коли тіло їхнє вже зруйноване, і ніщо не зможе врятувати їх від селекції або від смерті від виснаження. Життя їхнє коротке, але число їх безконечне; саме вони, пропащі Muselmänner, є суттю концтабору; вони, ця безіменна маса, яка весь час оновлюється і весь час залишається тою самою, маса нелюдей, які марширують і працюють мовчки, бо погасла в них Божа іскра, бо вони вже занадто порожні, щоб страждати по-справжньому. Їх важко назвати живими, важко назвати їхню смерть смертю, вони її не бояться, бо занадто виснажені, щоб зрозуміти її.

Їхня безлика присутність живе у моїй пам’яті, і якби я міг охопити в одному образі все зло нашого часу, я б вибрав саме цей образ, такий знайомий мені: худий чоловік з похиленою головою і опущеними плечима, на обличчі і в очах якого не видно й сліду думки.

Якщо пропащі не мають історії, і перед ними лежить тільки одна-єдина широка дорога до згуби, то шляхів до спасіння є чимало, всі вони непрості і несподівані.

Головним шляхом, як ми вже згадували, є приналежність до промінентів. «Промінентами» звуть табірних службовців, починаючи від гефтлінга-старости табору (Lagerältester) до капо, кухарів, санітарів, нічних охоронців і аж до прибиральників бараків та Scheissminister і Bademeister (наглядачів за нужниками і душовими). Зокрема варто згадати тут промінентів-євреїв, бо якщо інші отримували ці посади автоматично після прибуття в табір, з огляду на їхню природну вищість, євреї мусили інтригувати і запекло за них боротися.

Євреї-проміненти становлять сумне і варте уваги явище серед людей. У них зливаються теперішні, минулі й атавістичні страждання і вихована традицією ворожість до чужинців, і це робить з них асоціальних та бездушних монстрів.

Вони є типовим продуктом структури німецьких концтаборів — деяким індивідам у стані рабства пропонується привілейоване становище, певний добробут і непогані шанси на виживання взамін на зраду природної солідарності з товаришами, і напевно знайдуться такі, що погодяться. Така людина не підлягатиме загальним правилам і стане недоторканною; тому вона тим більш зненавиджена і ненависна, чим більшу владу їй надано. Коли такому довірять командувати ватагою нещасливців, дадуть владу над їхнім життям і смертю, він буде жорстоким тираном, бо розумітиме, що інакше його місце займе інший, визнаний більш придатним для цього. Крім того, уся його невтоленна ненависть до гнобителів ірраціональним чином виллється на пригноблених, і він знайде заспокоєння, коли зможе скинути на своїх підлеглих кривду, заподіяну йому зверхниками.

Ми усвідомлюємо, що все це дуже далеке від тої картини, яку зазвичай малюють — буцім пригноблені єднаються якщо не для спротиву, то щоб краще витримати страждання. Ми не виключаємо, що так може бути, коли гніт не перевищує певної межі або коли гнобитель, через свою недосвідченість чи великодушність, це толерує або й сприяє цьому. Але слід зазначити, що у наші дні така ж ситуація суперництва та ненависті між підкореними виникла у всіх країнах, де ступив загарбницький чобіт чужоземців; і це, як і чимало інших людських феноменів, з особливо суворою очевидністю проявилося в концтаборах.

Про промінентів, які не були євреями, можна сказати менше, хоч їх було набагато більше (жоден гефтлінг-арієць не був позбавлений посади, нехай скромної). Цілком природно, що вони були тупі й жорстокі, якщо згадати, що були то здебільшого звичайні карні злочинці, яких взяли з німецьких в’язниць саме для того, щоб призначити наглядачами в концтаборах для євреїв; ми вважаємо, що їх дуже ретельно відбирали, бо відмовляємось вірити, що ті людські покидьки, яких ми там бачили, представляють середній взірець не те що німців загалом, а навіть німецьких в’язнів зокрема. Важче пояснити, чому в Аушвіці німецькі, польські та російські політичні проміненти змагалися в брутальності зі звичайними злочинцями. Але відомо, що в Німеччині кваліфікувалися як політичні злочини також такі вчинки, як підпільна торгівля, незаконні стосунки з єврейками, крадіжки у партійних функціонерів. «Справжні» політичні в’язні жили і гинули в інших таборах, з сумнозвісними тепер назвами, у надзвичайно суворих умовах, але під різними оглядами відмінних від описаних тут.

Та крім посадовців як таких, є велика категорія в’язнів, які, хоч і позбавлені долею початкових переваг, виключно власними силами виборюють собі право на виживання. Треба йти проти течії; щодня і щогодини боротися з втомою, з голодом, з холодом та спричиненою ними пасивністю; чинити опір ворогам і не мати співчуття до суперників; вигострювати винахідливість, тренувати терплячість, напружувати волю. Чи навіть придушити в собі будь-яку гідність, погасити будь-яку іскру сумління, ставати до бою як звір проти інших звірів, віддатися на волю потаємних сил підсвідомості, які дозволяють цілим племенам і окремим людям витримати у жорстокі часи. Чимало було способів, які ми вимудровували і застосовували на ділі, щоб не померти — їх стільки ж, скільки людських вдач. Кожен з них передбачає виснажливу боротьбу кожного проти всіх, а чимало з них вимагає компромісів та відступу від власних переконань. Якщо не було якихось могутніх і прямих втручань долі, тоді вижити, не відмовившись від жодного свого морального принципу, судилося тільки дуже небагатьом людям, вищим за всіх, людям, які стоять на рівні святих і мучеників.

На прикладі історій Шепшеля, Альфреда Л., Еліаса та Анрі ми спробуємо показати, якими способами можна було врятуватися.

Шепшель живе в концтаборі вже чотири роки. Він бачив, як навколо нього гинуть тисячі йому подібних, починаючи з погрому, який вигнав його з рідного села в Галичині. Колись він мав жінку