Владислава Раф - Темрява для Шамана, Владислава Раф

Шумно зітхнувши, я відклала книгу. Що ж, хоч я й не дізналася найцікавішого, та іннезька історія була варта уваги. Описувала вона все куди більш конкретно, ніж мортівські підручники.

Нам мало що розповідали про те, як теперішнє людство витіснило древню расу. Більше відмахувались словами про знищенні книги з давніх часів, які берегли цю інформацію. Я знала лише, що згодом, древня кров в людях, нащадках могутньої раси, почала гаснути, як і їхня здатність до спілкування з реальністю.

Подейкували, що пробудити кров пращурів могли шамани, які мали здатність чути Сузір'я – голос нашого світу. Але ті не намагалися досягнути його через власну плоть, скоріше, прагнули її покинути. Можливо, тому я й бачила дивні видіння лише під час медитацій чи звичайного сну.

Що ж, як би там не було, та зараз було відомо лише про древню кров в королівських родинах та деяких знатних сім'ях. На щастя чи на жаль, герцоги Рей теж відносилися до них.

Впевнена, як би перші аристократи обох країн того не бажали – далеко не кожен з них насправді міг почути голос світу навіть через стихії.

Різкий стук вхідних дверей, які нахабно відчинив вже третій гість за сьогоднішній ранок, змусили відволіктися від власних роздумів.

Роздратовано озирнувшись, я помітила бадьорого Сато. Навіть король з обома генералами мали ввічливість дочекатися дозволу увійти, а цьому хоч би що!

– Виховані лорди завжди стукають в двері чужого дому, перш ніж увійти, – промовила, похмуро поглянувши на парубка.

– Виховані лорди хай і стукають, а мені не до зайвих церемоній, – відгукнувся блондин, струшуючи з голови мокрий сніг. – У нас сьогодні загальне тренування, тож одягайся і вирушаємо. Буйтур вже чекає. Він з самого ранку в поганому настрою, тому краще не запізнюватися.