Андрій Юрійович Курков - Сірі бджоли

жодного, слова у домі Сергійовича не промовив і тому хазяїн дому почував себе незатишно. Людина ж себе не тільки обличчям показує, а і голосом чи хоча б п’яною піснею! Недарма ж будь-які нормальні посиденьки піснями закінчуються! Та не п’яні ж вони ще.

— А ви звідки? — Сергійович подивився Владленові в очі і кивнув у бік вікна.

— Твоє вікно не туди виходить, — вставив Пашка. — Він з мого боку, звідти!

— Та я взагалі-то з Сибіру, — заговорив, нарешті, гість. — Добровільно приїхав. Щоб вас захищати.

— Із Сибіру, — протягнув Сергійович у задумі.

— Так, — підтвердив Владлен. — У нас зараз холодніше, ніж у вас! Та і красивіше у нас!

— Чого це красивіше? — не зрозумів Сергійович.

Владлен подивився на Пашку. Пашка наповнив чарки.

— Давайте за перемогу! — запропонував Владлен.

— Давайте! — підтримав Пашка.

Сергійович чаркувався мовчки. Випив, як і інші, одним ковтком. Пальцем з банки огірок виловив і до рота відправив.

— То чого це у вас красивіше буде? — повторив своє питання Сергійович, огірок дожовуючи.

— Ну це, може, через війну, — спокійно заговорив сибірський гість. — Мало барв! Паркани сірі, вікна не прикрашені різьбою, лиштвами. Біднувато якось!

— Це війна, — Пашка махнув рукою. — Після війни все буде красиво! Як раніше!

— Раніше красиво не було, — не погодився Сергійович. — Раніше було нормально! І в очі нічого зайвого не кидалося!

Владлен здивовано на хазяїна глянув, тоді на Пашку погляд перевів. Той знову налив. Після третьої чарки спокійніше Сергійовичу стало. З гостями і святом змирився. Став язиком ковбасу напівкопчену «слухати» — давно такої не їв.

— Все, що раніше було радянським, потім стало російським, — пояснював захмелілий Владлен Пашці, але все на хазяїна дому краєм ока позирав. — А те, що не стало російським, то потім стане. Все завжди до початку повертається, до точки відліку...

За вікном вже сутеніло, коли Пашка другу пляшку з кишені кожуха дістав. Гість сибірський продовжував щось говорити, але Сергійович його вже не слухав. Йому спати хотілося, його тепер і голос цього Владлена дратував, і від Пашкиної фізіономії, від того, що підтакував Пашка сибірському гостеві, плюватися хотілося. Щось холуйське, а не мужиче в обличчі Пашкиному вималювалося.

Позіхнув Сергійович широко, навіть долоню до рота піднести не встиг.

— Знаєте що, — сказав він гостям. — Я все-таки хворий. Може, ви у Пашки продовжите?

— А у мене горілки більше немає, — потягнув Пашка.

— А я вам із собою дам! — запропонував хазяїн дому.

Владлен, ніби і не пив, піднявся легко на ноги і по плечу Пашку долонею ляснув. Той також піднявся. Видав їм Сергійович дві пляшки «Крутої», тієї самої, якою нещодавно отруївся. Видав, не думаючи. Тільки б пішли.

— Дякую! Ти справжній дружище!!! — зрадів Пашка. Він вже кожуха вдягнув і пляшки одразу у кишені бічні засунув. — О як смішно! До тебе з двома пляшками йшов, і від тебе також із двома!

Ледь чи не виштовхав Сергійович гостей з дому. І у спину їм довго не дивився. Може секунд п’ять лише. Цих секунд вистачило Сергійовичу, щоб зрозуміти: мороз на спад пішов.

18

Занепокоєння охопило Сергійовича зрання, а може навіть зночі! Адже прокидався він двічі й обидва рази від кошмару: снилося йому, що скручує його від горілчаного отруєння, що судоми ноги у щиколотках хапають, що живіт крутить і у голову хтось насос для м’яча вставив і гойдає. Роздувалася голова зсередини у сні, здавалося, що ось-ось лусне! Це вже вранці він зрозумів, що до чого! Пригадав, що дві пляшки «паленої» «Крутої» горілки своїм гостям у дорогу дав. А вони вже хороші були, після двох півлітрів на трьох їм уже все одно було, що і скільки далі пити! Напевно, випили одразу ті дві пляшки і зараз лежать-мучаться, якщо не гірше!

Знайшов Сергійович почату та відставлену пляшку, з якої отруївся недавно! Понюхав. Запах, звичайно, спиртовий! Але спирт спиртові різниця! Один спирт і в ліжко вкладе, інший — до труни дерев’яної! Щоб відволіктися, зварив собі на сніданок гречки з продуктів, які солдат приніс. Там же й масла брикет був, то гречка з маслом та сіллю настрій йому покращила! І поки він їв, про горілку, непроханим гостям подаровану, не думав. А от як поснідав, знов клопіт серце краяв.

І гидко стало ще й тому, що винним себе перед Пашкою відчув. А хто він такий, Пашка, щоб перед ним вину мати? Сволота нечестива, з дитинства такий! Там обдурить, там гидоту про тебе скаже. Від армії відкрутився — плоскостопість у нього, чи ти ба, хвороба смертельна! Але якщо він зараз лежить і мучиться? Чи ще гірше — відмучився вже? Це ж чий гріх буде? Його, Сергійовича, гріх! І от вийде, що це вже він — сволота нечестива!

Жах пасічника охопив. Про цього Владлена якось і не думалося. За нього відповідає Пашка. Пашка його привів, хоча міг би спочатку за хвірткою лишити і піти хазяїна запитати: чи не буде він проти чужого і непроханого гостя?

— Треба піти! — твердо наказав собі Сергійович. Ніби розуміючи, що без наказу строгого і у двір не вийде.

У дворі свіжий сніг лежить, виблискує. Треба нову стежку до хвірток топтати, до сараю-зимівника, до гаража. Підняв погляд на дахи сараїв — там того снігу майже по коліна намело! Ще більше, ніж на землі! Злякався Сергійович за дахи. Старі вони. Треба з них сніг прибрати, а то ще провалиться він і на машину, і на бджіл!

Відволікся від Пашки з його гостем. Приставив до сараю-зимівника драбину. Узявся мітлою сніг на землю скидати. Туго йде. Поміняв мітлу на широку лопату для снігу. Тут вже пішло на лад швидше. Так метр за метром очистив Сергійович від снігу обидва дахи. Тільки тоді поквапився до Пашки на Шевченка. Дорогою у прикидану снігом воронку біля дому Мітькових ледь не звалився. Межу воронки, якою завжди її обходив, не вгадав. Добре, що права нога не дала лівій у схил зісковзнути.

Як у хвіртку ступив і двір Пашкін зі снігом незайманим перед порогом хати побачив, ще дужче злякався. Ніхто, значить, зранку з дому не виходив!

Піднявся на поріг. У двері постукав.

Тиша у відповідь. Сергійович немов запах смерті відчув. Змертвіло у