Александра - Напівдоторком, Александра

Йдучи до могили Ніка, ще здалеку я помітила силует біля неї. Жіночий силует. Чорне пальто, ідеальна осанка, каблуки, сива укладка. Цю сильну постать важко не впізнати, навіть через багато років.

-Доброго дня, Ніно Михайлівна.- Жінка навіть не здригнулася, повільно повернувшись обличчям, лагідно посміхнулася.

-Привіт, моя люба дівчинко. Рада тебе бачити.-Обійняла вона мене.

-І я вас також..-Підійшовши до надгробку, поставила букет у вазу і знову підійшла до неї.

Деякий час ми обоє мовчали, стоячи біля могили. Думаючи, кожна про своє.

-Ви вирішили повернутися в Україну?

-Нажаль ні, люба. Я лише раз в півроку приїжджаю на могилу до Ніка. Як в тебе життя склалося? Бачу, ти змінилася.

-Змінилася...Я виросла. Ви пам'ятаєте мене тою вісімнадцятирічною дівчиною, проте її давно вже немає.

-Ти стала дуже гарною витонченою жінкою. Власне, я не сумнівалась.

-Знаєте, ви були праві.

-В чому саме?

-Коли ви від'їжджали, то залишили листа. "Велика сила потребує великої плати"- це були ваші слова. І вони справдилися. Вже пам'ять роів я живу і Італії. Працюю в оперному театрі Ла Скала. Про таке життя мріє кожна.

-Але не ти. Весь час чогось не вистачає, ти працюєш з останніх сил, та все одно почуття недостатності. Алекс, я дивлюся на тебе, ніби в своє відображення. В молодості, я була такою ж: енергійною, ненаситною, пробивною. А тепер...тепер я залишилась сама. Прошу тебе, дівчинко, зупинись. Ти віддаєш себе до останньої краплі, не залишаючи собі нічого. Рано чи пізно ти спустошишся. Не роби цього, пожалій себе.

-Хм...якби було що віддавати... Я давно вже віддала все, що могла. Більше нічого не залишилось. 

-Тобі так тільки здається, повір. Ти виснажена, морально, фізично, ти згорьована смертями, ти постійно віддаєш, не отримуючи взамін. Все це є і все це жахливо. Але, що я засвоїла за свої песимістичні 73 роки, так це те, що людська душа - унікальна. Навіть коли здається - все, не можу, сил немає, вона все одно бореться. Не вбивай ту маленьку дівчинку в собі, дай їй відчути.

- Та дівчинка, як ви виразились, була слабкою, вона приносила в моє життя лиш біль і страх.

- А зараз тобі краще без неї? Дай собі правдиву відповідь. Ти відчуваєш себе щасливою? Справа в тому, що вона і є твоя душа, злякана, понівечена, проте твоя. І мені дуже шкода, що після нашої останньої розмови ти вибрала не тей шлях, і спробувала задушити її.

- Знаєте що?! Після смерті Ніка я відчувала себе розбитою, майже мертвою і все одно послідувала вашій пораді, намагалася змиритися, і в мене виходило! Я навіть змогла полюбити, сильно, без пам'яті. Здавалося, життя налагоджується. А потім хтось зверху, якщо він там звичайно є, в чому я вже сумніваюся, знову вирішив, що не достатньо з мене страждань. І знову все спочатку, круговерть різних подій. Та все ж разом з цим божевіллям в моєму житті з'явилися по справжньому хороші люди, які були разом зі мною навіть у безвихідь. Знаєте, що з ними стало? Одній прострілили ногу і вона ледь не вмерла від втрати крові, а інший тут лежить недалечко, я йому п'ятнадцять хвилин тому теж квіти на могилу приносила. А вмер він від мого рішення! Я тримала його на руках, коли його очі поскляніли, а рот випустив останній подих. Та і цього було мало!! Мене змусили покинути країну, зрадити кохану людину. І я це зробила, аби захистити його. Скажіть тепер, як з таким можна змиритися?! Як прийняти?! Та дівчинка, яку ви пам'ятаєте давно мертва, вона не витримала цього. І поховала я її у труні поряд з Ніком!- Я не плакала, сліз не було, ні - я кричала, сидячи на землі в обіймах жінки кричала від болю, від страху.

- Я знаю, дівчинко моя, знаю. Та це вже минуло, все минуло. Прийшов час полюбити себе, дати собі можливість жити, відчувати. Так, разом з цим прийде біль, страх, немічність, проте це ніщо, в порівнянні з тим безмежним щастям, що заполонить все твоє нутро. І згодом в дзверкалі ти побачиш ту дівчину, очі якої іскряться життям, замість непохитної, сильної, але мертвої воскової фігури