Ніклас Натт-о-Даг - 1795, Ніклас Натт-о-Даг

це лікарня Данвікен, в’язниця Кастенгоф, палуба «Інґеборґ», військові бараки чи склепіння дому Індебету. Чи, зрештою, орендоване самим Мікелем минулої зими житло.

Кардель стріпується, як мокрий пес, відганяючи спо­гади.

— Якщо це лігво Сетона, то його ресурси набагато скромніші, ніж ми гадали. Стокгольмські орендодавці, звісно ж, рідкісні здирники, на яких у пеклі чекає найгарячіший казан, та навіть вони не насмілились би запросити багато за таку діру.

— Це добре, Жане-Мішелю. Краще, ніж можна було сподіватися. Якби Сетон користувався прихильністю колишніх товаришів з ордену, то оселився би в набагато кращому помешканні.

Еміль вказівним і великим пальцями тримає книжку, кот­ру щойно витягнув з-під ліжка. Титульна сторінка Карделю нічого не говорить. Намагається вгадати, роблячи найменш ризиковану ставку:

— Французька?

Вінґе киває.

— Одна із тих книжок, що їх Тре-Русур згадував у своє­му тексті. Позичена, щоби коротати години під час подорожі додому.

На дні скрині виявляється якийсь згорток, замотаний у церату. Кардель підносить його до світла, а тоді із тріумфальною посмішкою простягає Вінґе:

— Я, звісно, не геральдист, але якщо це не герб Тре-Русура, то або я не знаю, як виглядає троянда, або не вмію рахувати до трьох.

Вінґе теж потрібне світло, нетерплячі пальці сяк-так повертають відполіроване ложе й вороновану цівку.

— Пістоль Еріка, із монограмою і всім іншим. Той самий, що Шильдт носив із собою до Кю-де-Сак. Цим ми і візь­мемо Сетона, Жане-Мішелю. Це безпосередній доказ злочину, на відміну від його розбійницьких байок і наших свідчень.

Більше нічого вагомого вони не знаходять.

— Якщо Сетон мав якісь коштовності, то вже їх продав. Гроші, вочевидь, носить при собі, та навряд чи їх багато.

Кардель знову киває.

— Так. Відчуваєш запах? Він уївся в стіни.

— Ти про що?

— Розпач.

Біля вікна стоїть крісло. Воно розташоване так, аби вловити ту дрібку світла, що пробивається іззовні. Кардель витирає сидіння та спинку і пропонує його Вінґе, той сідає, але вже через хвилину знову схоплюється на ноги і починає нервово походжати. Кардель сідає на кришку скрині, її тесана випуклість вгинається під його вагою.

— Зупинися, сядь і запали люльку. У вікно тебе не вид­но, і краще вже тютюновий дим, ніж зашкарублий сморід Тюко Сетона. Усе, що зараз можемо зробити,— чекати і сподіватися, що клопи залишать нам хоч краплю крові.

Кардель відчуває, як ця нечисть уже повзає по шкірі. Без особливого запалу ляпає долонею по потилиці, смикає комір сорочки, знаючи, що всі зусилля даремні. Відсуває скриню від стіни, щоби хоч якось врятуватися, і чекає, коли ж спрацює кресало і жар вивільнить ароматні пахощі з тютюну.

— Було би добре, якби ми спіймали того чорта вже зараз.

Вінґе піднімає брову на знак питання.

— Через два тижні маю домовленість щодо поєдинку. Із Петтером Петтерссоном, головним наглядачем Прядильного дому. Якщо все станеться так, як задумано, то із цього двобою повернеться лише хтось один.

— Упевнений, що ним будеш ти?

Кардель потягується.

— Визнаю, він здоровезний бурмило. Але такі, як він, нічого не знають про біль, уміють лише його спричиняти. Тут у мене значна перевага.

— Це все заради Анни Стіни?

— Не лише. Цей негідник шмагає дівчат для власної насолоди. Петтерссон не знає, де Анна Стіна, але, думаю, теж її шукає, а якщо знайде, то буде біда. У всякому разі, хлопові вже давно пора зламати карк.

— Жане-Мішелю, чи це дійсно розумне рішення?

— Не пхай носа у чужі справи. Ти ж сам просив мене спершу все владнати з дівчиною.

Дим трохи очищує приміщення. Кардель притуляє свою квіткову косу до носа, нюхає та відвертається, щоб уникнути запитання Вінґе ще до того, як воно буде озвучене.

Вінґе тихо курить люльку, надворі сутеніє. Щоразу, коли Еміль підносить чубук до вуст, зблиск жару розганяє налякані тіні на стінах. Докуривши, Вінґе на якийсь час завмирає, даючи люльці вистигнути, а потім учергове йому вривається терпець, починає вовтузитися і знову даремно оглядати неприбране, заховане в сутінках подвір’я. У хліві хропить свиня.

— Жане-Мішелю, грядуть зміни. Цей рік останній для Ройтергольма, незабаром знову матимемо короля.

— Гадаєш, це щось змінить?

— Сваволя дійшла до ручки, місцями все перетворює­ться на суцільний фарс. Одне за одним чергові безумства, і як же страшно вони закінчуються! Молодий Ґустав має змогу споглядати цю гру з перших рядів, у нього є всі шанси дечому навчитися на чужих помилках.

Кардель аж пирскає жувальним тютюном:

— Якби люди вчилися на чужих помилках, то кожен нещасливий рік був би початком золотого віку миру й доб­ра.

Вінґе знизує плечима.

— За це десятиліття зроблено багато доброго. З’явилися речі, що обіцяють більш світле майбутнє.

— На мою думку, майбутнє схоже на краєвид Стадс­гольмена з висоти Бедельсбакена. Здалеку гарно, та коли наблизишся — повно лайна.

— А що нам залишається, крім віри?

Вінґе не розвиває тему далі, а знову повертається чатувати біля вікна.

— Що робитимеш далі, Жане-Мішелю?

— Що ти маєш на увазі?

— Уявімо, що невдовзі почуємо на сходах кроки Сетона і зможемо вже зараз, за твоїм висловом, спіймати того чорта на його ж порозі. Решту зробить правосуддя. Сетона звинуватять у всіх його злочинах і засудять. А тоді що?

— Залежно від обставин.

— Від Анни Стіни?

Кардель похмуро киває.

— А якщо не знайдеш її?

— То шукатиму далі.

— Але…

Еміль Вінґе затинається, не дозволяє питанню злетіти з уст і шукає кращий спосіб висловити свою думку.

— Бажаю тобі успіху. Я хотів сказати, що всі постійно тебе недооцінюють. Не повторюй їхньої помилки, не вір їм. Це лише непорозуміння. Ти багато на що спроможний, варто тобі захотіти.

Кардель закладає свіжий тютюн під язик і стріпується.

— А ти, Емілю?

— Точно не можу сказати. У будь-якому разі робитиму не те, що роблю зараз. Коли знатиму більше, обов’язково розповім.

— Годі філософувати! Вас, начитаних, постійно мучать роздуми, як нежить мучає простих людей. А я відповім тобі простою мудрістю: не кажи гоп, доки не перескочиш.

Вінґе зітхає і погоджується.

— Свята правда. Поживемо — побачимо.

Коло подвір’я на вуличці вовтузиться дівчина, що приве­ла Карделя до Касіопеї. Її обличчя багровіє від напружен­ня, коли вона всією вагою натискає на держак мітли, що слугує їй замість лома. Деревина вигинається і тріщить, бочка хитається, перевертається догори дном і за­ливає бруківку своїм слизьким умістом.

Виконавши завдання, дівча ховається в тінь і теж чекає.

На світанку мисливські пси повертаються додому з порожніми руками. Тривала варта виявилася даремною — до кімнати так ніхто й не повернувся. Залишилося тільки попередити орендодавця, щоби той подав вістку, коли пожилець знову з’явиться, та особливої надії на це не було. Нечистоти, якими чомусь був укритий вузький прохід до вулички, тільки посилили приниження від невдачі, і повернувшись додому, Кардель був змушний виставити смердючі чоботи на сходи.

19.

Цього вечора частує Кройтц. Знов і знов наливає Франсу Ґрю, хоча той вже давно втамував спрагу. Та хто ж відмовиться від чарки? Якщо добряче набратися ввечері, буває, прокидаєшся так само п’яним. Уже декілька годин Кройтц уважно вислуховує, як Ґрю на весь голос