Джонатан Страуд - Порожня могила, Джонатан Страуд

— Так, і дуже видовищна, — відповів він. — Я тоді був ще зовсім малий. Батьки вирушили до Манчестера, де мали прочитати важливу лекцію — свого роду звіт про їхню багаторічну роботу, підсумок усіх подорожей та відкриттів. Та їм не судилося доїхати до залізничної станції. В їхній автомобіль у тунелі врізалась вантажівка. Розлився й відразу спалахнув бензин. Пожежу гасили більше ніж годину. Полум’я було таке потужне, що на вулиці потім довелося замінити частину покриття.

— Боже милий! Локвуде... — я намацала в пітьмі його руку й стиснула її.

— Не хвилюйся. То було давно. Я майже не пам’ятаю батьків, — Локвуд сумно всміхнувся мені. — Дивна річ, та часом мене найбільше засмучує те, що в тій пожежі згорів рукопис їхньої лекції. Як би я хотів прочитати його!.. Будь-що мені добре запам’яталась та ніч. Я стояв біля вікна твоєї нинішньої кімнати на горищі й бачив, як до нашого будинку один за одним під’їжджають броньовані автомобілі з червоно-синіми маячками, а біля ґанку стоять Джесіка й наша няня і розмовляють з поліцією та агентами «Фіттес» у темно-сірих формених куртках. Цікаво, чому вони там опинились... Мабуть, простий збіг.

Запала тиша. Довкола швидко сутеніло. Листя на деревах уже злилося в щільну темну масу. Ми з Локвудом міцно трималися за руки. За кілька хвилин він знову заговорив:

— Тоді вони і розповіли про все Джесіці. А мені ніхто нічого не казав аж до ранку. Марна пересторога! Адже я стояв угорі на сходах і все чув. Ба більше — я довідався про це кілька годин тому, коли побачив у садку Тіні батьків.

Я не здивувалась. Про це Локвуд колись уже розповідав мені. Тіні батьків були першими привидами в його житті.

— Ти тоді вже знав, що вони мертві?

— Не зовсім. Хіба що серцем відчував. Та потім з’ясувалось, що я побачив їх саме в момент катастрофи... Отак це все й трапилось. Історію моєї сестри ти вже знаєш. А тепер залишився тільки я... — Локвуд стрепенувся, наче від удару електрикою, зіскочив з каменя й додав: — Ну, гаразд. Що вже про це говорити... Пора додому.

Я глибоко зітхнула. Локвудові спогади переповнювали мою голову так само, як пагони плюща й кущі ожини переповнювали це кладовище. Почувалась я так само, як і тоді, коли за допомогою свого Таланту вловлювала відгомін минулого. Ні, то не були чиїсь почуття. Усе це я сприймала так, ніби воно трапилось зі мною. Поволі приходячи до тями, я підхопилась і сказала:

— Мені так жаль, Локвуде... Яка моторошна смерть!

— Тут уже нічим не зарадиш, — насупився він, дивлячись у пітьму. Настрій у нього, як завжди, швидко змінився, й тепер він поспішав додому.

— Ще раз дякую, що ти привів мене сюди. І про все розповів.

Він стенув плечима:

— Я радий був розповісти це тобі, Люсі. Хоча це все свідчить лише про випадковість усього, що коїться з нами в світі. Привид убив мою сестру — чому її, а не мене? Батьки загинули в автокатастрофі — чому вони, а не я? Повір мені, я довго шукав відповіді на ці питання, проте так і не знайшов. Гадаю, що врешті-решт це не має значення, — він спохмурнів і відвернувся від мене. — Усі ми приходимо в цей світ ненадовго. Поки ми живі, наша доля — це боротьба. Заради того, щоб стати в пригоді іншим. До речі, про боротьбу... Завтра на нас чекає сутичка з привидом, що оселився в театрі. Зараз уже пізно, час повертатися додому.

— Поки ми ще живі? — перепитала я.

Та Локвуд уже прямував попереду мене стежкою. Серед зелені його майже не було видно, лише рапіра виблискувала в сутінках. Потім пролунав знайомий дзвінкий голос:

— Ти йдеш, Люсі?

— Так, іду, — обізвалась я, хоч ще й досі дивилась на порожню могилу, яка чекала свого господаря.

7

— Ну, як учора погуляли з Локвудом? Добре?

Наступного ранку я першою завітала на кухню. Увесь учорашній день склянка з черепом простояла на столі з прикрученим важелем, а на закличні посмішки привида я не звертала уваги, вистачало мені й іншого клопоту. Зараз мені було трохи соромно, що я вчора так непоштиво обійшлася з ним, тож відразу повернула важіль на склянці, а тоді поставила чайник на вогонь і взяла з буфета свій кухлик. Коли вже ви зібрались побалакати перед сніданком з привидом, вам не обійтися без кухлика гарячого чаю.

— Еге ж, добре, — відповіла я. — А тобі що до того?

Ще з минулого вечора я без упину думала про Локвуда — і про те, що він довірився мені (це було чудово), і про те, як його пригнітила втрата всієї родини (це було страшно). Думала про те, як ця втрата спонукала його кинутись у бій з Проблемою майже без надії на перемогу. І про те, чим цей бій може закінчитись, я також думала й врешті не зімкнула очей цілу ніч.

— Нічого, так собі,. Просто я бачив, як учора ви ходили кудись удвох, тож мені й стало цікаво.

— Ти знову шпигуєш за нами? Краще захопився б чимось іншим! — я намагалася бути водночас твердою, байдужою й насмішкуватою. — Та що, власне, до цього мені? Ми ходили на розслідування.

Обличчя привида кивнуло:

— О, то ви були на розслідуванні?

— Саме так.

— Гаразд, повірю вже, — незворушно поглянув на мене череп. — Поговорімо краще про інше.

Трохи повагавшись, я кахикнула:

— Е-е... гаразд... я...

— Якщо тобі треба чистої чайної ложки, там є одна біля мийки.

— Дякую.

Я відкрила холодильник, щоб дістати молока до чаю. Коли ж я зачинила його, то обличчя в склянці так скривилось, що я мало не впустила пляшку з молоком. Очі привида крутились у різні боки, ніздрі роздулись, а рот широко роззявився:

— Ой, горить! Ой, як смердить смалятиною!.. Стривай, стривай, це ж твої трусики! Загорілись від твоєї брехні.. От уже брехуха! Не були ви ні на якому розслідуванні!

— Були! Ми ходили на кладовище!

— Накладовище?!—зареготав басом череп.— Годі ні слова більше! Я з власного досвіду знаю, що люди роблять на кладовищах. Не тільки за привидами полюють! — він замовк і огидно, промовисто підморгнув мені.

— Не розумію, про що це