Олександра Малінкова - За крок від тебе , Олександра Малінкова

ГЛАВА 21

     Марія.

    Ось і настав “час че”. Я в літаку, який змиває над землею. Аж подих прехоплює від передчуття. Якою буде ця подорож? Чим закінчиться чергова зустріч з Максимом Мельником?

   Неповні дві години перельоту швидко минулися, не встигла навіть насолодитися краєвидами: горами, синім морем.

     Кремезний чоловік поряд люб’язно допоміг мені дістати мою валізу з верхньої полиці.

- Дуже дякую! - посміхаюся до нього зі вдячністю.

- Будь ласка! - спускає темні окуляри нижче по переніссю і розглядає мене прискіпливо. - Ти цей, без дурниць там, я спостерігатиму за тобою.

     “Очманіти!”, - промовляю про себе, відчуваю, як починається гикавка.

     “Тільки цього мені не вистачає! Здорового бугая, який слідкуватиме за кожним моїм кроком! А на що я сподівалася, що Едік оплатить все і спокійнісінько відпустить мене без нагляду? Наче я сьогоднішня, чи наївна! То чому так здивувалася?”

     Про що я встигла дізнатися за останні дні що минули, звичайно, без допомоги Олега знову не обійшлося. Та зараз не про товариша мова! 

      Отже! Макс Мельник Туреччину відвідує явно не з метою відпочити, а по роботі. Він не аби хто, а член ради правління величезного проектно-будівельного концерну. Саме цей концерн має ось-ось заключити якусь дуже ласу угоду, от тільки Максик один з тих небагатьох, котрий якимось чудом проти! Тому вирішив особисто перевірити все на власні очі. З вищесказаного можна винести логічний висновок - Макс і Едік з різних боків барикади. Й поганцю Едуарду треба якнайшвидше здобути пікантний компромат на Мельника, щоб таким чином натиснути на нього і переконати. 

     Знали б Ви, якими правдами і неправдами ми збирали з Олегом цю інфу! 

     І тут, тадам, як торнадо, в цю гру з низького старту вриваюсь я! Ще не страшно? Дарма! Бо мені вже так!

 

     Макс.

- Ні, ти мене не переконав своїми доводами! - повторюю знову, відчуваю, як всередині вже починаю закипати. - І в самій документації безліч прогалин та недоліків.

- Ти надто прискіпливий Максе… - намагається заперечувати мій бізнес партнер та співбесідник. 

    Зараз ми з ним після вечері проводимо час за келихом прохолодного пива. Все це відбувається неподалік від ресепшн готелю в який я заселився вчора. 

     Уявіть момент: чоловіча тема про роботу, в руці келих світлого пива, в якусь мить я переводжу свій погляд з знайомого на постать, яка яскравою плямою майорить десь там ближче до входа. Від побаченого давлюся тим пивом і починаю кашляти. Колега не розгубився і добряче вгатив мене по спині.

- Трясця! - відходжу я від побаченого. - А вона що тут забула? - знову заходжуся кашлем.

     Після моїх слів знайомий починає витріщатися в той самий бік що і я.

- Ти про кого? - намагається зрозуміти він.

- Не важливо! - кидаю йому і прямую назустріч своїй “зоровій галюцинації”.

     А як ще це пояснити? З усіх куточків світу її запхало саме сюди, в той самий готель в якому зараз перебуваю я. Випадковість? Серйозно? В це ще бодай хоч хтось вірить? Я так точно ні!

   “Хоч збентеженість зобрази на своєму гарненькому обличчі, Машо!”, - додаю про себе доки невпинно скорочую відстань між нами.

- Привіт! Що ти тут забула? - ціджу, при цьому намагаюся виглядати поки що люб'язно.

- Якось не дуже ввічливо! - червоніє з пересердя. - Це я маю запитати, що ти тут робиш? Ти-ти… та переслідуєш мене?

     “Ця дівчина з дуба впала? Я її переслідую?”, - дивуюся  її святій простоті.

- Хм! Не ввічливо кажеш? Нагадати чим закінчилася наша минула розмова? - обурився.

- Нічим не закінчилася! - кидає з викликом, підіймає вище своє підборіддя. - Розмови не було!

- Може тому що ти накивала п’ятами? - хапаю її за руку і відводжу в бік, а вона чомусь крутить головою на всі боки, я ж наче не такий страшний, просто хочу довідатися, що вона тут забула.

- Хто тебе підіслав? - переходжу на шепіт.

- Що за маячня, про що ти? - опускає одразу очі.

     “Якщо вона і шпигунка, то всього лише на відстані пів кроку до провалу!”

- Це просто ще один збіг…- тихо відповідає.

- Четвертий! - мружу очі я.

- Угу! - киває вона, розглядаючи плафон на стелі.

     "Вона мене за дурника тримає?"

- Це не у Києві випадково перетнутися, Маріє. - аргументую я.

     Тепер вже я підозріло кошусь на її речі, оглядаю дівчину прискіпливо.

- Що? - запитує дівчина.

- Знаєш, - ослабляю краватку на своїй шиї, - якось до чергової твоєї вихідки я зараз геть не готовий. Маю надію нікуди стрибати не будеш, чи ганяти по нічному місту, принаймні хоча б сьогодні. - втомлено додаю.

- То що мені тепер і в морі купатися не можна, бо в декого паранойя? - огризнулася вона. - Я взагалі з дороги, і максимум куди зараз хочу стрибнути це в своє ліжко.

- Можна? - намагається обійти мене і прямує до стійки ресепшн.

     А всі присутні проводять її поглядом. Червона сукня в яку вона зараз одягнута, спрацювала як червона ганчірка для звіра, неможливо відвести погляду від такого “подразника”. Збудник не лише моєї нервової системи, як виявилося.

     Сам не помітив як знову почав скорочувати відстань між нами.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍