Кулик Степан - Відродження-4, Кулик Степан

— Як все? — Здивувалася Сашка. Вона вже спішилася і стояла поруч.

— А що ще? — зробив я аналогічний вираз на обличчі.

— Ти жартуєш, так?

— Ні, — тепер я й справді нічого не розумів.

— А ти згадай скриню в печері гоблінів, де їхній вождь свої цінності тримав.

— До чого тут… — почав я, але думку вже вловив.

— Думаєш, отаман все награбоване з собою по кишенях тягав? — продовжила дівчина. Побачила, що я все зрозумів і закінчила менш наполегливо: — І потім, ключ, який ти в нього знайшов, повинен щось відкривати?

— Може, він має будинок у місті. Де він зимує чи проводить вільний від роботи час? А ключ від дверей.

— Можливо… Але не думаю, що він став би його з собою на шиї тягати. Так носять речі, якими користуються часто й зараз, а не взагалі. Коротше треба табір розбійників шукати.

— Щодо того, що отаман найсмачніше десь заникав, мабуть, погоджуся. Але... ліс не печера. Тут можна все життя хащами повзати і, якщо точного місця не знаєш, нізащо схованку не знайдеш.

— А ось тут я не погоджуся, — виявила несподівану наполегливість подруга. — Це тобі страх міського жителя каже. Насправді все набагато простіше.

— Та ну? — пирхнув я.

— Ну, так… Дивись… Щерба з чаклуном не по дорозі на конях прискакали, що справді розширило б зону пошуків до позамежних… а пішки вийшли з лісу. Причому, якщо вони там у кущах не увесь час сидять, чекаючи на подорожнього, що малоймовірно, значить — повинні чути тупіт копит з табору. І не тільки почути, а й встигнути підійти та напасти. Що взагалі зводить відстань до кількох десятків кроків. А з цього випливає, що нам потрібна невелика галявина, метрів за двадцять від дороги, з того боку просіки, звідки вони з'явилися. Я розумниця?

— Якщо підтвердиться, поцілую, — кивнув я. — Тільки звідки такі знання? Адже ти теж не в лісі росла.

— Я… я просто подивилася на одяг мага… Чистий, майже новий… І продумала, що не хотіла б у такому балахоні по чагарниках лазити… — розвела руками Сашка.

Зв'язку між поясненням та попереднім логічним ланцюжком я взагалі не вловив. Мабуть, це був приклад славнозвісної жіночої логіки, яку, як стверджували усі письменники та філософи, чоловікам не дано зрозуміти. Але вона реально працює... Гм... Мабуть, також магія. Просто, забута і не вивчена, у нашому техногенному світі.

Ми зайшли ззаду тіла мага, оскільки він найменше переміщався і можна було припустити, що й сюди йшов прямо, а потім, трохи розійшовшись у сторони, заглибилися в ліс. Кінь, провівши нас поглядом, теж ступив до узлісся і з задоволенням захрумтів соковитою травою.

Жіноча логіка не підвела… Потрібна галявина знайшлася буквально за якісь двадцять кроків від дороги. Невелика, досить затишна та добре обжита. Видно, що використовували її для табору давно. Як мінімум, усю теплу пору року…

Стояло тут і кілька куренів... Один просторий, людей на п'ять, і два менші.

Знайшлася і конов'язь на півдюжини коней.

З коней, щоправда, був лише один. Решту, судячи з обрізаних поводів, розбійники сідлали поспіхом.

До речі, склався ще один пазл. Якось не витанцьовувався мені отаман із ватагою аж у одного мага. Для серйозної банди малувато. А тепер знайшлися ті, кого для цілісності картинки не вистачало. Власне, тільки їхній слід, оскільки втекли вони попереду власного вереску, але це не має значення. Головне, умов дотримано. Була, отже, тут цілком нормальна ватага, яка розпалася після загибелі отамана. Оскільки рядові розбійники розсудливо вирішили не зв'язуватися з лицарем, що розібрався не тільки з отаманом, але і з могутнім, у їхньому уявленні, магом. От і злиняли не марнуючи час на прощання.

До речі, гарна, доглянута кобилка. Хвіст і грива розчесані, гнідої масті шерсть аж лисниться... Хто на ній їздив — сам отаман чи маг, не ясно, але й не важливо. Побачивши її, Сашка видала захоплений писк і кинулась обійматися, як із старою подругою, з якою не бачилися зі школи. Кобилка, до речі, проти такого прояву ніжності не заперечувала. Задоволено пофиркувала та помахувала хвостом.

Залишивши дівчинку милуватися з новою іграшкою, я взявся за обшук куренів. Враховуючи поспішність драпу, можна було розраховувати, що майно розбійники теж залишили.

На жаль… Не обламалося. Великий курінь виглядав так, ніби в ньому щойно гарненько прибралися. Нічого… від слова «зовсім».

Аналогічно й у другому, сусідньому. Тільки розворушена підстилка із сухої трави.

Вже відчуваючи присмак облому, в останній курінь заглянув скоріше для проформи. Щоб потім сумніви не мучили. І задоволено посміхнувся. Ні, не все майно розбійники встигли забрати. У дальньому кутку стояла велика, кована залізом скриня. Навіть на вигляд непідйомна. Тому, мабуть, і кинули її, що не змогли підняти. А розламати-розрубати часу не було.

А мені рубати не знадобилося. Сашка вгадала і цього разу. Ключ підійшов.

Віко рипнуло, важко відкинулося, а всередині... Гм... Не фартовий рік видався чи сезон у романтиків великої дороги тільки почався? Загалом, скриня була практично порожня. У ємності, куди вільно можна було засипати мішок зерна, на самому денці сиротливо лежав гаманець, у якому я знайшов «150» монет сріблом. Два малих зілля здоров'я. Один флакон зеленого кольору з протиотрутою, як пояснила Система. Оскільки жодних цифр і пояснень не було, зілля, мабуть, було універсальним. І знімало симптоми отруєння незалежно від типу отрути та ступеня отруєння. А ще в скрині лежало щось, що найбільше нагадувало пенал для зубної щітки… Такий собі роз'ємний циліндрик, приблизно, сантиметрів п'ятнадцять довжиною і три-чотири в діаметрі.