Стівен Кінг - Джералдова гра, Стівен Кінг

від блискотливого гамору алеї ярмарку, торохтіння торгашів і глянцевого гламуру атракціонів, і це лякало її. Сама думка, що попереду чекає лише це, єдиний варіант — і більш нічого, жахала. Думка, що воно також лежить позаду неї, нашвидкуруч накрите дешевим клаптиковим полотном із власних підроблених спогадів, була просто нестерпна.

Продемонструвавши їм низ грудей, гарненька білявка опустила светр і пояснила, що не могла нічого сказати батькам про те, що братові друзі вчинили з нею на вихідних, коли мама з татом поїхали в Монреаль, бо випливло б на поверхню те, що протягом останнього року час від часу з нею робив брат, а в таке батьки нізащо не повірять.

Голос білявки був спокійний, як і обличчя, інтонації — абсолютно раціональні. Коли вона завершила, запала громова павза, протягом якої Джессі відчула, як усередині щось рветься на волю, і почула сотні примарних внутрішніх голосів, які волали водночас із жахом і надією. А тоді заговорила Рут.

— Чому б це вони тобі не повірили? — вимогливо запитала вона. — Господи, Лів, вони тебе припікали запаленими сигаретами! Ти ж розумієш, у тебе були опіки як доказ! Чому б це вони тобі не повірили? Вони тебе не любили?

«Любили, — подумала Джессі. — Вони любили її. Але…»

— Любили, — відповіла білявка. — Вони любили мене. І зараз люблять. Але мого брата Баррі вони просто ідо­лізували.

Сидячи поруч із Рут, не зовсім певною долонею підтримуючи чоло, Джессі згадала, що прошепотіла тоді:

— І, крім того, це вбило б її.

Рут обернулася до неї, почала:

— Що?..

Але білявка, яка досі не розплакалася, промовила тим моторошно спокійним голосом:

— Як на те пішло, якби про щось таке довідалася моя мама, це б її вбило.

Тоді Джессі зрозуміла, що як не забереться звідти, то просто вибухне. Тож вона підвелася так швидко, що ледь не перекинула громіздке огидне крісло. Вилетіла з кімнати, знаючи, що всі на неї дивляться, і не зважаючи на це. Що вони думають, не мало значення. Мало значення лише те, що згасло сонце, саме сонце, і якщо вона розповість, у її істо­рію не повірять, якщо Бог добрий. А от якщо Бог у поганому настрої, Джессі повірять… і навіть якщо це не вб’є матір, то рознесе сім’ю, наче паличка динаміту гнилий гарбуз.

Тож вона вискочила з кімнати, промайнула через кухню і стрімголов виметнулася б через задні двері, але ті були замкнені. Рут кинулася за нею, просячи «зупинись, Джессі, зупинись». Джессі зупинилась, але тільки тому, що її змусив це зробити той гадський замок. Вона притислася обличчям до темного холодного скла, по-справжньому роздумуючи — так, лише на мить, — чи не пробити його головою й перерізати собі горлянку, зробити бодай щось, щоб затьмарити те жахливе сіре видиво майбутнього попереду і минулого позаду, але зрештою просто обернулась і сповз­ла на підлогу, складаючи голі ноги під крайкою короткої спідниці, втискаючись лобом у підняті коліна й заплющуючи очі. Рут присіла поруч і обійняла її, похитуючи, жаліючи, гладячи волосся, заохочуючи забути, позбутися, виблювати, відпустити.

Тепер, лежачи тут у будинку на березі озера Кашвакамак, Джессі замислилася, що ж далі сталося з тією моторошно спокійною білявкою, яка без сліз розповіла їм про свого брата Баррі та його друзів — молодиків, які, очевидно, вважали, що жінка — це лише непотрібний шмат м’яса, який теліпається навколо пизди, і що таврувати її цигарками — абсолютно справедливе покарання для дівчини, якій більш-менш нормально їбатися з братом, а от з його дружками — зась. І важливіше, Джессі загадувалася, що вона казала Рут, коли вони сиділи, спершись спинами об замкнені двері кухні, обіймаючись. Єдине — пригадувала щось на кшталт: «Він мене не обпікав, він мене не обпікав і взагалі боляче не робив, взагалі». Але, мабуть, це були не єдині репліки, бо запитання, які Рут не втихомирювалася ставити, усі вказували в одному напрямку: в напрямку озера Дарк-Скор і дня, коли згасло сонце.

Зрештою вона покинула Рут, щоб не розповідати… так само як покинула Нору, щоб не розповідати їй. Вона побігла так швидко, як несли ноги, — Джессі Мейгут Берлінґейм, також відома як Дивовижна Дівчина-Колобок, останнє чудо сумнівної ери, та, що пережила день згаслого сонця, тепер прикута до ліжка й більше не здатна тікати.

— Допоможи, — промовила вона порожній спальні.

Згадавши білявку з моторошно спокійним обличчям і голосом, а також пунктирне коло зі старих шрамів на чудових грудях, Джессі не могла викинути її з голови, як і знання про те, що то був зовсім не спокій, а якась фундаментальна відірваність від страхіття, що з нею трапилося. Якимось чином обличчя білявки стало її обличчям, і коли Джессі заговорила, це був тремтячий притишений голос атеїстки, у якої не залишилося нічого, крім останньої пан-або-пропав молитви:

— Прошу, допоможи мені.

Відповів не Бог, а та її частина, яка, видно, могла говорити лише під маскою Рут Нірі. Голос її тепер звучав м’яко… але не надто обнадійливо: «Спробую, але й ти мені допоможи. Я знаю, що ти готова робити болісні речі, але, можливо, доведеться також думати болісні думки. Ти готова до цього?»

— Проблема не в думках, — непевно промовила Джессі й зметикувала: «То от як голос Господиньки Берлінґейм звучить наживо». — Проблема в тому, як… ну… втекти.

«І, можливо, тобі доведеться її заткнути, — сказала Рут. — Вона вагома частина тебе, Джессі, частина нас, і зов­сім не погана людина, але її надто надовго залишили керувати всім цим шоу, а в такій ситуації її спосіб осмислення світу багато користі не приносить. Чи ти хочеш із цим посперечатися?»

Джессі не хотіла сперечатися ні з цим, ні з будь-чим. Вона була надто стомлена. Світло, що лилося крізь західне вікно, з наближенням заходу ставало дедалі палючішим і червонішим. Дув вітер, шурхотіло листя по терасі з боку озера, де зараз не було анічогісінько — усі тамтешні меблі були склали у вітальні. Сосни шелестіли, задні двері грюкали, собака то спинявся, то продовжував гучно чмокати, роздирати й жувати.

— Я так хочу пити, — зажурено сказала Джессі.

«Тоді окей — саме з цього й почнемо».

Вона повернула голову, доки не відчула, як останнє тепло сонця покидає лівий бік шиї й змокріле волосся, прилипле до щоки, тоді знову розплющила очі. Джессі зрозуміла, що дивиться прямісінько на Джералдову склянку води, і горло негайно видало вимогливий спраглий крик.

«Почнімо цей етап операцій з того, що забудемо про собаку, — сказала Рут. — Собака просто робить те, що мусить, щоб вижити, і ти чини так само».

— Я не знаю, чи здатна забути про нього, — сказала Джессі.

«Дівулю, я думаю, здатна. Справді так думаю. Якщо ти можеш так хвацько підмести під килим те, що сталося в день, коли згасло сонце, думаю, ти що завгодно в змозі замести під килим».

На мить їй це ледь не вдалося, і Джессі зрозуміла, що вона може це зробити, якщо справді захоче. Таємниця того дня не потонула в її підсвідомості цілком, як трапляється з такими таємницями в мильних операх чи мелодрамах по телебаченню. У кращому випадку її поховано в мілкій могилі. То якась вибіркова