Артур Крупницький - Берсеркер: Частина Перша — Останній нащадок, Артур Крупницький

— А як ти думаєш? Ти ж у нас герой — найманець, який прийшов вбити монстра, — сказала істота і жбурнула в Арка гілля дерева, яке росло прямісінько на його кінцівках.

— Білка-мутант?

— Ха-ха-ха! Які ж ви, люди, бридкі і мерзенні! Пам'ятаєш історію про друїда, яку я тобі розповідав по дорозі?

— Так от, я і є той друїд.

— Але це неможливо! Тебе вбили! — сказав Арк, відбиваючи мечем напади істоти.

— Так, вбили мою тілесну оболонку. Ми, друїди, — діти природи. Коли ми пізнаємо саме єство буття, тілесне стає для нас неважливим і другорядним. Головне — духовне. Так ось, коли мене вбили, моя душа перенеслася в дерево біля алтарю, і я на деякий час впав у сон. Але потім я пробудився і зміг хоч трішки керувати своїми силами, та приманити когось, щоб переселитися в іншу оболонку.

— Ти не повіриш, хто прийшов на мій клич, — сказала істота і знову спробувала схопити Арка.

Арк знову відбив атаку, зробив куверк і запитав:

— І хто?

— Сам лісовий Дух, цар лісу... Не розуміючи, хто я, він прийшов на цей клич і потрапив у мою пастку. Тоді я отримав могутнє тіло, силу. Але я не знав, як вам помститися. Згодом у мене з'явився план помсти...

— Ви забрали саме дороге, що в мене було, — це моє життя, хоча я вам нічого не зробив. Але ви звинувачували мене в тому, чого я не робив. А помста полягала в тому, щоб забрати життя ваших поколінь, дітей...

Раніше я б не зробив нічого дітям — вони не винні в тому, що їхні батьки зробили. Але я вже не той, хто був раніше. Я є помста, я є жах, який знаходиться в лісі, якого ви всі боїтеся ходити. А потім, як Ярл почав відправляти героїв, щоб з’ясувати, хто краде їхніх дітей.

З самим першим героєм прийшов цей Мелох. Славний був воїн, довго боровся за своє життя, але все ж пав. Після цього я почав одягати його оболонку, шкіру і заманювати усе більше і більше таких, як ти...

— Арк, послухай, діло серйозне. Цю істоту зможе вбити тільки вогонь, або якщо ти зможеш викликати силу берсерка.

— Але силу ми не викличемо! Ти ще не вмієш сам її викликати.

— В тебе не той емоційний стан, а зробити так, щоб твоє життя було під загрозою — це не дуже безпечно. Ми не можемо надіятись, що сила тебе захистить.

— Так, Сагал, якщо ми виживемо, одразу будеш мене вчити володіти силою.

— Нам би знайти масло чи якусь горючу речовину для смолоскипа.

— Ти взагалі тут?

— Заревіла істота. — Чи ти настільки наляканий, що не знаєш, що тобі робити?

— Не бійся, це все скоро скінчиться.

— Не пручайся, я зроблю це швидко і безболісно.

Істота почала нападати сильніше. Арк ледве встигав відбивати удари монстра.

— Тут я закінчу свій шлях! — закричав Арк і взмахнув мечем так сильно, що відрубав одну з кінцівок істоти і задів краєм меча величезне каміння, яке знаходилося навколо них. Кінцівка одразу виросла нова, а от змах меча не був марний, коли він зачепив каміння лезом. З нього пішли іскри.

І істота, ніби прокажена, відпочила від болю, не так від рани, при якій вона втратила кінцівку, а від тих малих іскор, які видобув Арк.

— Ось ти помітив? — запитав Сагал.

— Так, це, звичайно, не вогонь, але вже краще, ніж нічого.

І Арк почав махати мечем, ніби вітряк, який впіймав порив вітру, чіпляючи краєм меча каміння і направляючи іскри в сторону монстра.

— Аааа! — закричав монстр, прикриваючи обличчя руками і почавши згадувати.

— Що, не подобається?

Миттєво монстр почав щось вимовляти на мові друїдів і зник у пітьмі.

— Арк, обережно! Він почав чаклувати...

— Дивись, туман.

— Це все чаклунство! Не дай вести себе в оману...

— Згадай про свої чуття, пам’ятаєш, як з тим воєном і стрілами?

Арк заплющив очі, вдихнув на повні груди і, видихаючи, почув, як щось намотує кола навколо нього. Він прийняв стійку, тримаючи меч так, ніби він весляр на човні, який веслом намагається зачепити якнайбільше води. Тільки замість весла — меч, а замість води — каміння.

— Вичікуємо, хай спробує напасти.

— Сагале, нам потрібно дочекатися світанку. Тоді його сила спаде?

— Світанок може для нас не настати. По часу він десь через дві години, але ми в гущавині лісу, і тут його територія. Не забувай про те, що ця істота чаклун.

— Обережно! Лоза обвиває ноги! — закричав Сагал у голові Арка.

І він відреагував миттєво, відрубуючи лозину, яка почала обвивати йому ноги, і, розвертаючись на повний оберт, взмахнув мечем, ніби знаючи, що істота буде там. І вона була там: удар мечем майже розрубав її до половини тулуба, але рана, яка перші рази почала загоюватись миттєво, тут же відчула присутність. Біля його вуха пронісся свист стріли — і тепло одночасно. Це була вогняна стріла.

Але хто це? — подумав Арк.

— Це наш спостерігач, — відповів Сагал.

Стріла влучила прямо монстру в око, і він одразу закричав, вириваючи її.

— Аааа! Ти привів ще когось! Я вас всіх вб'ю!

— Не гай час! — закричав голос з темноти. — Йди на мій голос.

— Що робимо, Сагал?

— Не гай часу, ми змушені довіритися, але будь обачним.

І Арк пішов у пітьму...

— Агов, ти де? — запитав він.

— Ближче, ніж ти думаєш, — відповів голос, майже біля його вуха.

Арк одразу, ніби по інерції, хотів взмахнути мечем, але голос заперечив:

— Я тобі не ворог. Довіряй мені.

— Хто ти? — запитав Арк. — І чому ти за нами стежиш?

— За вами? — перепитав голос.

Арк одразу виправився:

— За мною.

— Всі пояснення потім. Зараз у нас важливіша мета — вбити Друїда.

— І що ми маємо робити?

— У нас мало часу. Ось, облий цим маслом свій меч... тільки швидко!

— Що це?

— Це те масло, яким я змащувала свої стріли...

— Арк, швидше! Це те, що нам потрібно! Це масло з залози дракона, — сказав Сагал.

І Арк одразу взяв шкіряний мішечок і вилив на меч.