Артур Крупницький - Берсеркер: Частина Перша — Останній нащадок, Артур Крупницький

І вони вирушили, рухаючись по різних місцевостях, різному рельєфу та ландшафту, тому йшли часом швидко, а часом повільно. Арк, ідучи, вдивлявся в природу, і в голові у нього з’являлася думка про те, що, хоч вони були кочуючим кланом, так далеко від дому він ніколи не був. Хоча тепер і дому в нього немає.

Коли вони вийшли з лісу, Сильвія сказала:

— Бачиш ось там, вдалині, городські стіни?

— Так.

— То місто Редров. Тут знаходиться найбільший опорний пункт на півночі, нам туди.

Саме місто було збудоване у формі круга, його оточував мур заввишки 7-8 метрів. Було дві вежі для спостереження. Це все, що Арк міг побачити здалеку. Ідучи в сторону міста, Арк почав вдихати повітря. Він відчув не дуже чіткий, але відчутний запах гарі — щось недавно тут горіло.

— Арк, — промовив Сагал, — тут щось не так. Тримай меч на готові.

— Що сталося?

— Я не відчуваю життя в цьому місті, тільки запах смерті і крові.

— Сильвія, щось тут не так! — сказав Арк і повільно почав доставати меч.

— Заспокойся, все добре. Що тебе збентежило?

— Де міська сторожа? Ні на стінах, ні на вежах нікого. Де звуки життя, гамон міста? І третє — принюхайся, тут недавно горіла плоть.

Сильвія одночасно слухала все, що говорив Арк, і дивилася на місто. І справді, вона не могла побачити в ньому колишнього життя. В долі секунди вона зірвалася з місця і почала бігти в сторону міста, настільки швидко, як могла.

— Стій! — кричав їй в спину Арк, який теж почав бігти за нею. Але вона вже нічого не чула. Вона зрозуміла, що сталося щось жахливе.

Коли вона підбігла до мурів міста, ворота були знищені в щебки. Забігши на центральну площу, в її ніс одразу вдарив запах горілої плоті. Посеред площі було величезне звалище з тіл — воїни, воєвільниці, старці, чоловіки, жінки, діти. Всіх було вбито без винятку, і на горі з цих тіл була насаджена голова її батька. Але голова не в людському вигляді, а в лисячому. Скоріш за все, він був вбитий у бою.

Вона впала на коліна і почала кричати і вити. Вона одразу увійшла в стан звіра: її волосся виросло, очі загоріли яскраво помаранчевим кольором, її зуби і кігті збільшилися.

АРК, догнавши її, забігши на площу, одразу закрив рот і ніс через сморід.

— Інквізиція, — промовив АРК.

— АРК, йди до неї. Заспокой її, — сказав Сагал.

АРК одразу підбіг до неї і почав її приводити до тями.

— Сильвія, візьми себе в руки.

— Вони вбили всіх, навіть маленьких лисенят. О, батько, навіщо ти мене відіслав? Я...

Вона подивилася на голову батька на списі і почала лізти по горі з тіл, щоб зняти її. Вона чіплялася за тіла близьких людей, яких вона знала і любила. Вчепившись за одне з тіл, вона почула стогін.

— Мммм...

— АРК, тут є виживший! Допоможи мені!

АРК вліз на гору і почав розбирати звалище. Знявши декілька тіл, вони добралися до тіла одного з воїнів. Ним виявився її брат.

— Обережно, дістаємо!

Вони дістали його з-під завалу. Колись могутній воїн тепер виглядав як шмат пережареного м'яса: він був повністю обвуглений, і в нього не було ані лівої ноги, ані правої руки. Харкаючи кров'ю, він заговорив:

— Сестра, це ти? Невже це ти? Я марю...

— Так, брате, це я, Сіде. Як це сталося? Хто це був?

— Інквізиція, — відповів він.

Схопивши її за нагрудний обладунок вцілілою рукою, він запитав:

— Швидко кажи, поки я ще дихаю, ти знайшла його? Ти знайшла дитя?

— Так, ось він, ось АРК.

АРК підійшов до них і опустився на одне коліно. Сід подивився на нього одним вцілілим оком і сказав йому:

— Я тобі не заздрю. В твоїх руках — доля всього, за що ми боремося, — харкаючи кров'ю, він промовив. — Бережи сили, брате...

— Сестра, я відходжу до праотців. Ти жива, а значить, і живий наш клан. Я передам батькам... Допоможи молодій крові, — він показав рукою на Арка.

— Тільки він зможе зупинити цей геноцид. Тільки так ти зможеш відомстити і зберегти наш клан.

— Сід, тримайся...

Вона заплакала. Сід знову повернув голову до Арка.

— Збери клани, зберіть їх ватажків під своє начало. Хай тобі допомагає сила твого роду.

Він захрипів і помер...

— Сіде, Нііііііі...

Цей воїн, ніби чекав на неї, на свою сестру. Сама смерть дала йому час, щоб він міг переказати це вам. Тепер ти розумієш, на скільки важлива твоя роль, — сказав Сагал Арку.

— Сильвія, що ми будемо робити? — запитав АРК.

— Допоможи похоронити мою рідню. Далі ми підемо на захід через пустелю, в володіння царя Саван. Дуже довго часу вони відсиджуються у себе, в мирі та спокої.

Кінець