Клайв Стейплз Льюїс - Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)

Чаклунка і дала Едмундові сильного ляпаса. — Наступного разу знатимеш, як заступатися за злодіїв та зрадників! Жени! — кинула вона гномові.

На очах в Едмунда виступили сльози, але вперше йому було шкода когось іншого, а не себе. Він уявив собі, як маленькі кам’яні фігурки так і сидітимуть навколо Кам’яного Столу рік за роком і ясними днями, і темними ночами, доки не поростуть мохом та не розкришаться від негоди. А сани так само розмірено ковзали далі, хіба що — і Едмунд це помітив — сніг уже не вищав, а хлюпав під полозами, бо став відчутно мокрішим, ніж то було вночі. А ще він зауважив, що його вже не так трусить від холоднечі й над стежиною раз у раз пропливали пасма туману. З кожною хвилиною туман густішав, і сани вже не летіли, як на крилах, а сповільнили свій хід, що було помітно навіть простим оком. Спочатку Едмундові здавалося, що то втомилися олені, аж раптом він зрозумів, що олені тут ні до чого. Сани трусило, вони підстрибували на, здавалося б, рівному місці та скреготіли, наче ялозили по камінню. Тож, як нещадно не шмагав гном своїх оленів, вони йшли повільніше і повільніше. До того ж десь здалеку долітав нечіткий гомін, та через скрегіт полоззя і гуркіт саней Едмунд ніяк не міг второпати, що ж за тим криється. Аж раптом сани зупинились — і зрушити їх з місця вже не могла жодна сила.

На якусь мить запала тиша. Едмунд нашорошив вуха — і що ж? Колись він чув чи такий самий гомін, чи таке саме лопотіння, та тільки зараз він збагнув — так дзюрчать весняні води. Усюди гули невидимі ручаї, вони пінились, булькотіли, бурмотіли, і навіть — десь там, попереду — ревіли, як той водоспад. Серце в Едмунда так і зайшлося, хоча він ще не зрозумів чому. Та раптом його осяяла здогадка: та це ж весна! Звідусіль лунало «крап-крап-крап» — то з гілок танув сніг. З туману над засніженою рівниною випливло якесь дерево, і на очах у Едмунда велика шапка снігу зірвалася з гілки додолу — вперше, відколи він опинився в Нарнії. Деревом виявилась ялина, тож, як з неї впав сніг, Едмунд вперше за своє буття в Нарнії, окрім білого, побачив щось темно-зелене. Та роздивлятися і прислухатися Відьма не дозволила.

— Чого розсівся, ледацюго?! Ану, бігом штовхати сани!

Едмундові нічого не залишалося, як підкоритися. Він мовчки виліз із саней на сніг (хоча то був уже не сніг, а снігова каша) та заходився допомагати гномові виштовхувати сани з глибокої вимоїни з багнюкою, у яку ті з розгону влетіли. Спершу олені лише місили багнюку, потім якось виповзли з неї і навіть за допомогою лайки та батога протягнули сани ще кілька кроків. На більше оленів не вистачило. Та дивуватися не було з чого: сніг уже танув скрізь — куди не кинь оком. Більш того, деінде вже з’явилися прогалини чорної землі і навіть… молода зелена парость. Якщо вам не доводилось роздивлятися світ білої безмовності та снігової білості так довго, як то випало Едмундові, то вам, мабуть, і не зрозуміти, яку радість він відчув від єдиного погляду на щось зелене. Та не встиг він помилуватися новим краєвидом, як сани зупинилися знов.

— З того не буде пуття, ваша величносте, — зітхнув гном, — бо це не шлях, а якась плавба. У таку відлигу на санях далеко не заїдеш.

— Неможна на санях — доведеться пішки, — відгукнулася Королева.

— Пішки багато не набігаєш, — відмахнувся гном. — Тим паче, не випередиш тих, хто вийшов раніше за тебе.

— Ти хто мені: радник чи холоп при дворі?! — гримнула на нього Чаклунка. — Як чув наказ — то виконуй! Людській малечі руки зв’яжи за спиною. Тримай на прив’язі та очей з нього не зводь! І не забудь свій батіг! А от посторонки обріж — дорогу додому олені й самі знайдуть.

Гном підкорився і за кілька хвилин уже поганяв Едмунда зі зв’язаними позаду руками по багнюці вперед. Бідолашний Едмунд ковзав у багнюці й жижі й спотикався на камінцях, та раз у раз гном осипав його прокляттями, а подеколи й періщив батогом. Чаклунка виступала слідом за гномом та підганяла їх обох: «Нумо, швидше!»

Куди і чому поспішати — то Чаклунці, мабуть, видніше, а от що відбувається навколо — і без неї кидалося просто в очі. Кожної миті білих плям ставало все менше, а зелених — навпаки, більше. Там, де лише вчора бовваніли білі, наче привиди, занесені снігом дерева, тепер рясніли смарагдові ялинки, пробилися гострими дзьобиками чорні гілочки ще голих дубів, буків та в’язів. Тьмяний туман розквітав золотавими барвами, а там і зовсім розтанув. Сонячні промені пронизали хащі наскрізь до самого денця, а у вишині, над верхівками дерев, сліпило блакиттю ясне небо — аж очі пекло. Та дива тільки починались. На галявині посеред березового гаю гнаний Едмунд бігцем угледів розсип маленьких жовтих цяточок. То розквітнув чистотіл. А гомін швидкої води з кожним кроком наближався. Попереду дзюрчав ручай. Довелося мочити ноги. А на тому боці, наче краплі роси, берегом голубіли проліски.

— Годі головою вертіти! — прикрикнув на Едмунда гном, коли той спробував озирнутися, щоб переконатися, чи то справді проліски, — прикрикнув, та ще й злобливо смикнув за мотузок.

Та, звісна річ, ці неприємності не завадили Едмундові й надалі витріщатися. І вже кроків за п’ять попереду, біля коріння старого дерева, він помітив дюжину крокусів, що мерехтіли ніжними відтінками бузкового кольору. Та це ще не все. Доки він роззявляв рота, почувся ще один, так само несподіваний, як і дзюрчання струмка, та не менш милий серцю звук. Біля самої стежини на гілочці раптом тенькнула пташка. Десь із глибини лісу вторувала їй інша. А далі — ніби всі тільки й чекали команди — ліс сповнило цвірінькання, щебетання та тьохкання. Вже за п’ять хвилин здавалося, що й сам ліс співає разом із пташиним хором; і тепер уже, куди б Едмунд не скинув оком — він скрізь бачив пташок: та або та пташка чи то вмощувалася на гілочці, чи перетинала стежину просто над головою, чи голосно сперечалася із сусідами у якихось своїх пташиних справах.

— Швидше, швидше! — тільки й волала Чаклунка.

Туман уже розвіявся. Небо дедалі блакитнішало, інколи ним пропливали білі, як пір’ячко, хмаринки.