Дебора Харкнесс - Сповідь відьом. Тінь ночі

подобається твоє волосся. Воно також змінилося. Їсти хочеш? — Слова вискакували з Софі неорганізованим натовпом, як у Тома чи Джека. І я відчула, що наші нові друзі, Софі й Натаніель, і досі почуваються трохи ніяково навіть тут, посеред членів родини.

Цьомкнувши Маргарет у лобик, я передала її назад матері. А Метью й досі стояв за відчиненими дверцятами Рейндж-Ровера, однією ногою в авто, а другою — на дорозі, наче й досі невпевнений, що нам слід бути саме тут.

— А де Емілі? — спитала я. — Сара й Ізабо обмінялися поглядом.

— Усі чекають на вас у шато. Ходімо назад пішки, — запропонувала Ізабо. — Залиште машину, як є. Хто-небудь потім її зажене до двору. Вам слід розім’яти ноги.

Я обняла Сару за плечі і зробила кілька кроків. А де ж це Метью? Я обернулася й простягнула йому свою вільну руку. «Іди до своєї родини, — мовчки сказала я, коли наші погляди зустрілися. — Іди й зустрінься з людьми, які люблять тебе».

Він посміхнувся, і серце моє радісно підстрибнуло у відповідь.

Раптом Ізабо зупинилася й тихо присвиснула.

— Я чую пульс серця. Твій. Метью. І… ще два? — Її прекрасні зелені очі враз глянули на мій живіт, а в куточку ока з’явилася червона сльозинка і мала ось-ось скотитися щокою. Ізабо зачудовано поглянула на Метью. Він кивнув, і материна сльоза, повністю налившись, ковзнула щокою.

— У нашій родині переважно народжувалися двійнята, — сказала я, пояснюючи цей феномен. Метью помітив другий пульс в Амстердамі в той момент, коли ми сідали до Маркусового Спайдера.

— І в моїй також, — прошепотіла Ізабо. — Значить, правдою було те, що наснилося Софі. Так у тебе й справді дитина — дитина Метью?

— Діти, — поправила я, — спостерігаючи, як червона сльоза котиться щокою Ізабо.

— Що ж, тоді це — новий початок, — сказала Сара, витираючи сльозу у власному очі. Ізабо посміхнулася моїй тітці посмішкою, в якій сум змішався з радістю.

— У Філіпа була улюблена приказка про початок. Щось давнє. Пригадай, Метью, — попросила Ізабо свого сина.

Метью нарешті повністю вийшов з машини, наче якесь заклинання до сих пір тримало його біля неї, але зараз усі умови того заклинання були, врешті-решт, виконані. Він зробив кілька кроків у мій бік, поцілував у щоку матір, а потім міцно взяв мене за руку.

— Omni fine initium novum, — сказав Метью, споглядаючи батьківську землю так, наче він і справді нарешті повернувся додому. — У кожному кінці є новий початок.

42

30 травня 1593 року

Енні принесла невеличку статуетку Діани отцю Габбарду, як і обіцяла пану Марлоу. Серце дівчинки стиснулося, коли вона побачила її в руці вера. Ця маленька фігурка завжди нагадувала їй про Діану Ройдон. Навіть зараз, коли минуло майже два роки відтоді, як її господиня раптово кудись поїхала, Енні й досі сумувала за нею.

— І він більше нічого не сказав? — суворо спитав Габбард, вертячи статуетку туди-сюди. На стрілу в руці богині полювання впав промінчик світла, і вона враз заіскрилася, немов збираючись полетіти.

— Більше нічого, отче. Перед тим як сьогодні вранці поїхати до Дептфорда, він наказав мені принести її вам. Пан Марлоу сказав, що ви знаєте, що слід робити.

Габбард помітив скручену смужку паперу, засунуту в сагайдак разом зі стрілами богині.

— Нумо, дай мені шпильку, Енні.

Енні витягнула одну шпильку зі свого корсажа і, нічого не розуміючи, подала своєму покровителю. Габбард підчепив папірець гострим кінцем і вхопив його за край, а потім обережно витягнув із сагайдака.

Вампір прочитав рядки, нахмурився і похитав головою.

— Бідолашний Крістофер. Він завжди був одним із заблукалих дітей Господа.

— Пан Марлоу більше не повернеться? — спитала Енні, приховуючи своє полегшення. Вона й раніше недолюблювала цього драматурга, а після жахливих подій на лицарській арені Гринвічського палацу вона назавжди втратила до нього повагу. Після того як її господиня й господар кудись подалися, не залишивши бодай натяку на своє теперішнє місцезнаходження, Марлоу від смутку скотився до відчаю, а потім — до іще гіршого стану. Інколи Енні навіть не сумнівалася в тому, що морок поглине пана Марлоу цілком і безповоротно. Дівчинка боялася, що ця лиховісна темрява зачепить і її.

— Так, Енні. Господь підказує мені, що пан Марлоу пішов із цього світу до іншого. Я молю Всевишнього, щоб він знайшов там мир і спокій, яких не мав у цьому житті. — Габбард мовчки поглянув на дівчинку. За останні два роки вона перетворилася на вражаюче красиву молоду жінку. Може, їй вдасться вилікувати Віла Шекспіра від його кохання до чужої дружини? — Але тобі нема за що турбуватися. Пані Ройдон наказала мені ставитися до тебе, як до рідної доньки. А я турбуюся про власних дітей, тому в тебе неодмінно буде новий господар.

— Хто, отче? — Їй доведеться погодитися на будь-яку роботу, запропоновану Габбардом. Пані Ройдон чітко пояснила, скільки грошей їй знадобиться, щоб влаштуватися самостійною швачкою в Айлінгтоні. Тому для того, щоб зібрати таку суму, знадобиться певний час і велика ощадливість.

— Пан Шекспір. Тепер, коли ти навчилася читати й писати, ти цінна робітниця, Енні. І зможеш допомагати йому в його роботі. — Габбард іще раз задумливо поглянув на смужку паперу у своїй руці. У нього виникла спокуса додати її до посилки, яку він отримав із Праги через розгалужену мережу поштових кур’єрів, започатковану голландськими вампірами.

Габбард і досі не збагнув, навіщо Едвард Келлі прислав йому химерний малюнок із драконами. Едвард був істотою слизькою та темною, і Габбард несхвально ставився до його морального кодексу, який виправдовував подружню зраду чи відверту крадіжку. Пиття його крові під час родинного ритуалу пожертви було марудною й огидною справою, а не звичною приємною процедурою. І після споживання крові Едварда Келлі отець Габбард дізнався про цього демона достатньо, щоб не бажати його присутності в Лондоні. І тому він послав його до Мортлейка. У результаті доктор Ді кинув чіплятися зі своїми проханнями навчити його магії.

Але Марлоу заповів, щоб ця статуетка перейшла у власність Енні, і Габбард не збирався порушувати волю помираючого. Він віддав дівчині статуетку та клаптик паперу.

— Ти мусиш віддати це своїй тітці, пані Норман. І вона це для тебе збереже. А оцей папірець стане іще однією пам’яттю про пана Марлоу.

— Слухаю, отче