Дебора Харкнесс - Сповідь відьом. Тінь ночі

— Спокійно, ми майже приїхали, — сказав Метью. А подумки додав: «І жодного шансу, що я поїду швидше» і знову переключився на понижену передачу.

— Знаєш, що казала Софі про водійський стиль Натаніеля, коли була вагітна? Що він «їздить, як стара баба».

— Уяви собі, як би їздив Натаніель, коли б він і справді був старою бабою, такою ж старою, як я, скажімо? Отак я і їздитиму до скону, допоки ти зі мною в машині. — Він узяв мою руку і торкнувся її губами.

— Тримай руль двома руками, старий діду, — пожартувала я, коли ми, зробивши останній поворот, виїхали на прямий відрізок дороги, обсадженої з обох боків горіхами, який відділяв нас від шато.

«Поспішай», — мовчки благала я. Я зосередила погляд на вежі Метью, коли її стало видно. Авто уповільнило хід, і я сконфужено поглянула на Метью.

— Вони на нас чекали, — пояснив він, подавши голову до вітрового скла і вдивляючись уперед.

Посеред дороги нерухомо стояли Софі, Ізабо і Сара.

Демон, вампір та відьма — і більше нікого. Ізабо тримала на руках дитинку.

Я побачила густу копичку її каштанового волосся і товстенькі, але довгі ніжки. Однією рукою мале міцно трималося за жовтувато-янтарне пасмо волосся Ізабо, а другою царственим жестом вказувало у наш бік. Коли дитинка зосередила на мені свої оченята, я безпомилково відчула знайоме поколювання. Отже, дитина Софі й Натаніеля виявилася відьмою, як я й передбачала.

Не встиг Метью повністю зупинити машину, як я відстебнула ремінь, відчинила дверцята і помчала дорогою. По моїх щоках заструменіли сльози, до мене підбігла Сара й закутала мене в знайому текстуру вовни та фланелі, огорнувши запахами блекоти й ванілі.

«Ось вона, домівка», подумала я.

— Я така рада, що ви щасливо повернулися! — шалено випалила вона.

Понад плечем Сари я побачила, як Софі ніжно забрала дитинку з рук Ізабо. Обличчя матері Метью було, як і завжди, непроникним та красивим, але жорсткі лінії довкола рота видали її сильні емоції, коли вона віддавала дівчинку. Ота жорсткість була одним з індикаторів, характерних і для Метью. Незважаючи на той метод, завдяки якому на світ з’явився Метью як вампір, між ним та Ізабо було багато спільного і в крові, і в плоті.

Вивільнившись з обіймів Сари, я повернулася до Ізабо.

— Я вже почала сумніватися, що ви повернетеся, — сказала вона. Бо вас так довго не було. А потім Маргарет почала наполягати, щоб ми винесли її на дорогу, і я знову повірила в те, що, урешті-решт, ви зможете повернутися до нас цілі й неушкоджені. — Ізабо уважно обдивилася моє обличчя, вишукуючи в нім ту інформацію, яку іще не встигла з нього зчитати.

— І ось ми повернулися. Надовго. — У її довгому житті й так було достатньо втрат.

Я ніжно поцілувала її в одну щоку, а потім — в другу.

— Bien, — із полегшенням прошепотіла вона. — Ми всі будемо раді, що ви тут залишитеся, а не тільки Маргарет. — Дівчинка почула своє ім’я і заторохтіла: «Д-д-д-д», розмахуючи ніжками та ручками, як маленький вітрячок, демонструючи бажання познайомитися зі мною поближче. — От розумненька дівчинка, — схвально прокоментувала Ізабо і погладила по голові спочатку Маргарет, а потім Софі.

— Хочеш потримати свою хрещеницю? — спитала Софі. Вона широко посміхалася, але в її очах стояли сльози. Вона була дуже схожа на Сюзанну.

— Аякже, — сказала я, беручи малу на руки і навзамін цілуючи Софі у щоку.

— Привіт, Маргарет, — прошепотіла я, вдихаючи неповторний запах немовляти.

— Д-д-д-д, — затараторила мала і почала накручувати жмут мого волосся собі на кулачок.

— Ти диви, яка ти пустунка, — розсміялася я. А мала копнула мене ніжкою у ребро, протестуючи проти такого висновку.

— Маргарет уперта, як її батько, хоча за знаком вона Риби, — безтурботно пояснила Софі. — На церемонії хрещення тебе заміняла Сара. Була й Агата. Наразі її немає, але, гадаю, вона невдовзі повернеться. Вони з Мартою спекли особливий пиріг із цукровими волокнинками. Усе вийшло просто чудово. На Маргарет було таке гарне платтячко! Ти якось інакше говориш, наче багато часу провела в іноземній країні. І мені подобається твоє волосся. Воно також змінилося. Їсти хочеш? — Слова вискакували з Софі неорганізованим натовпом, як у Тома чи Джека. І я відчула, що наші нові друзі, Софі й Натаніель, і досі почуваються трохи ніяково навіть тут, посеред членів родини.

Цьомкнувши Маргарет у лобик, я передала її назад матері. А Метью й досі стояв за відчиненими дверцятами Рейндж-Ровера, однією ногою в авто, а другою — на дорозі, наче й досі невпевнений, що нам слід бути саме тут.

— А де Емілі? — спитала я. — Сара й Ізабо обмінялися поглядом.

— Усі чекають на вас у шато. Ходімо назад пішки, — запропонувала Ізабо. — Залиште машину, як є. Хто-небудь потім її зажене до двору. Вам слід розім’яти ноги.

Я обняла Сару за плечі і зробила кілька кроків. А де ж це Метью? Я обернулася й простягнула йому свою вільну руку. «Іди до своєї родини, — мовчки сказала я, коли наші погляди зустрілися. — Іди й зустрінься з людьми, які люблять тебе».

Він посміхнувся, і серце моє радісно підстрибнуло у відповідь.

Раптом Ізабо зупинилася й тихо присвиснула.

— Я чую пульс серця. Твій. Метью. І… ще два? — Її прекрасні зелені очі враз глянули на мій живіт, а в куточку ока з’явилася червона сльозинка і мала ось-ось скотитися щокою. Ізабо зачудовано поглянула на Метью. Він кивнув, і материна сльоза, повністю налившись, ковзнула щокою.

— У нашій родині переважно народжувалися двійнята, — сказала я, пояснюючи цей феномен. Метью помітив другий пульс в Амстердамі в той момент, коли ми сідали до Маркусового Спайдера.

— І в моїй також, — прошепотіла Ізабо. — Значить, правдою було те, що наснилося Софі. Так у тебе й справді дитина — дитина Метью?

— Діти, — поправила я, — спостерігаючи, як червона сльоза котиться щокою Ізабо.

— Що ж, тоді це — новий початок, — сказала Сара, витираючи сльозу у власному очі. Ізабо посміхнулася моїй тітці посмішкою, в якій сум змішався з радістю.

— У Філіпа була улюблена приказка про початок. Щось давнє. Пригадай, Метью, — попросила Ізабо свого сина.

Метью нарешті повністю вийшов з