Павло Архипович Загребельний - Диво

зі своїм питомим середовищем, глибоко переконані в його високих вартостях. Вони не потребують грати будь-чиєї ролі, жоден зовнішній примус не штовхає їх до того. Вони лишаються собою навіть у поступливості. І якщо Ярослав допустив на якийсь час ромеїв до Києва, то всіляко противився він розповсюдженню їхнього впливу на інші городи, якщо слідом за своїм отцем часом жорстоко боровся з богами старими заради бога нового, то водночас пам’ятав і про необхідність збереження давніх звичаїв, бо жоден мудрий владця не повинен прагнути до викорінення всіх місцевих звичаїв, відзнак і схильностей: адже вони панують над людьми дужче, аніж наймогутніша влада.

Мабуть, ніхто не розумів князя. Дивувалися, що пустив він ромеїв до Києва, нікого, здається, не захоплював намір Ярославів перетворити Київ на Константинополь новий. Чужий бог, чужі слова посеред безмежного моря співучої рідної мови – навіщо воно?

Навіть на печатях Ярославових, де стояли колись, ще з Новгорода, слова руські, тепер писано по-грецьки: «Господи, поможи рабу твоєму Георгію-архонту». Вже й не князь – архонт! Чом-бо так?

Потягли від греків на Русь безглузду одіж: хламиди, лори, гранаци. Везли паволоки, влаттії, фофудії, за шматок тканини гинуло іноді десятки людей, поки довозили її до Києва. А нащо? Вся та одіж виникла в теплих краях, не годилася для морозів і холоднечі руської, але вподобали князі чомусь її – може, любо було їхньому серцю все те, що йшло від могуття ромейських імператорів? Може, сподівалися з уборами перейняти й велич? А може, вичитав про все те князь Ярослав у книгах? Бо страшне суєслів’я, завжди знайдуться велеречиві вмільці переконати і найгордішу вию непомітно змусять зігнутися в поклоні перед чужим.

Так, певно, думали про Ярослава, та не так він думав сам про себе. Знав, що ніхто не поможе, не вірив нікому, замкнувся в своїй упертості навіть перед найближчими, бо життя навчило його, що всі люди зрештою – вороги поміж собою. Ніколи не забував першої своєї ночі з княгинею Іриною, пам’яталася йому й Шуйця, міг би перелічити отак сотні, здавалося б, людей найближчих, але була завжди межа, за яку ступити не вдавалося, розокремленості людської несила було подолати навіть у взаєминах чоловіка з жінкою, він змирився з цим і тепер діяв, тільки покладаючись на власні сили і на власний розсуд. Ніхто ніколи не повинен знати, що скаже князь завтра, яке слово буде мовлене ним після вже сказаного.

Ярослав дивився на митрополита, тішила його осляча впертість Феопемптова, сміявся в душі над тим, як обдурив ромея при закладанні церкви, пообіцявши йому не втручатися в здоблення внутрішні, розкошував у передчутті нової поразки цього старого, чужого, власне геть непотрібного в цій землі чоловіка.

Покликано було всіх майстрів і художників, принесли вони грецькі книги й звойці, на яких показано було, як здоблено ту та іншу церкву в Візантії, всі стояли попід стінами, сиділи тільки князь та митрополит, говорити вільно було теж лиш князеві та митрополитові, так ніби подальша доля собору залежала не від уміння й рук отих мовчазних людей, що підпирали плечима, стіни, а від мовлених наставлень і вирішень двох чоловіків у дорогому одягові.

Митрополит наставляв на князя свій вузький, мов риб’яча кістка, ніс, говорив швидко, давився словами, захлипувався, йому залежало передовсім на тому, щоб вибалакатися; з тупою впертістю фанатика, якого довгі роки відучувано думати, бурмотів Феопемпт знов про патріарха Фотія, про його настановлення й веління, в набридливому посиланні на церковні авторитети відчувалася не так упертість митрополитова, як розгубленість; він не знав, як заповнити величезний внутрішній простір собору, його лякала незвичність і багатоманітність церкви зсередини так само, як і зокола, зготовлений до розписування звичайного храму, де все скупчується в серединній наві, візантієць погано уявляв тепер, як достосувати канонічні картини з історії Христа до отих численних притворів, до переходів, до неприродної, майже містичної рухомості внутрішнього простору спорудженої несамовитими будівничими київської церкви; водночас він не хотів поступатися бодай клаптем вільного місця, лякаючись, що непокірливий Сивоок відразу скористається з того, щоб вималювати там щось поганське.

– Церкві потрібні покірливі, – бурмотів митрополит, – покірливі, покірливі…

– А державі ще й даровиті, – докинув Ярослав, тішачись з розгубленості Феопемптової.

– В церкві святої Софії в Константинополі є напис, який читається однаково і звичайно і ззаду наперед: «Ніфон аномимата ми монан офін». – «Омийте не тільки тіло ваше, але омийтесь також від ваших гріхів». Така кругойдучість потрібна й у розписах на священні теми.

– «Ясарак ісон вєам ясак», – раптом просунувся з-поза художників блазень Бурмака, з нахабним реготом перебиваючи митрополита. – Звучить мовби по-ромейськи, а навпаки читати: «Кася має в носі карася». Го-го!

Князь махнув рукою, наказуючи блазневі щезнути, але урочистість хвилі вже була зіпсована, митрополит застиг з роззявленим ротом, очі йому засльозилися, тепер він особливо був схожий на конаючого. «Три чисниці довіку, а за своє тримається міцно», – подумав Ярослав.

Нарешті Феопемпт скинув з себе заціпеніння, заговорив далі. В храмах візантійських багатство мусій зіставляється гармонійно з блиском мармурів карійських, родоських, італійських, без мармурів не обійтися й тут.

– Забарно, – сказав князь, – в таку далеч возити камінь – забарно й невигідно.

– Маю вість, що вже везуть для храму дві мармурові колони. – Митрополит засовався на лавці задоволено. – Білі й високі колони везуть грецькі купці для твого храму, а ще – корсту марморяну з візерунками македонськими.

– Рано запрагли класти мене в корсту, – гмикнув Ярослав, – ще не збираюся переселитися до отця небесного, повинен пожити для його слави й міці. А щоб не пропали колони твоїх купців ромейських, то поставимо їх коло храму – так воно й буде. Всередині ж обійдемося нашим каменем та розписом.

– Не стачить мусії на весь храм – займемо лиш середину, а в боках полишимо так, – митрополит перебирав тонкими губами, – будуть голі стіни.

– Не звичен наш народ до голих стін, – заперечив Ярослав, – саме ж місце не повинне одлякувати. Святиня – це те, що людей об’єднує, збирає докупи. Як же зберемо голими стінами?

Князь звертався вже не до митрополита – слова його спрямовані були,