Джеймс С. А. Корі - I прокинеться Левіафан, Джеймс С. А. Корі

того, що це все координує, я зможу його поламати. Знову перетворю

його на більярдну кулю. Навіть якщо лише на трохи, але це дасть шанс

вам усім.

— Я зрозуміла. Звучить розумно. Це правильне рішення.

Міллер гмикнув. Щось із силою вдарило в обшивку корабля під його

ногами, вібрація струсонула кістки. З нової дірки виривався газ.

Станція Ерос розганялася.

— Ага. Ну так.

— Я поговорила з Еймосом. Тобі знадобиться «вимикач небіжчика».

Щоби бомба все одно вибухнула, якщо з тобою щось трапиться. Якщо

в тебе є код доступу...

— Є.

— Добре. Я написала простий додаток, який ти можеш запустити на

планшетному терміналі. Ти муситимеш тримати палець на кнопці

вибору. Якщо ти прибереш пальця на п’ять секунд, програма посилає

сигнал детонації. Якщо хочеш, я тобі її вишлю.

— Щоб я блукав по станції, затиснувши пальцем кнопку?

— Вони можуть зняти тебе снайперським пострілом, — Наомі

говорила так, наче просила вибачення. — Або накинутися на тебе. Що

більший проміжок, то більше шансів у протомолекули знешкодити

бомбу. Якщо потрібно більше часу, я перепрограмую.

Міллер зиркнув на бомбу, прив’язану до візка поряд зі шлюзом.

Дисплей світився зеленим і золотим. Його видих на мить затуманив

скло шолома.

— Та ні. Вистачить і п’яти. Завантажуй. Мені доведеться її

налаштовувати чи там простий інтерфейс, куди можу ввести код детонації?

— Є розділ налаштування. Там усе зрозуміло.

Термінал дзенькнув, сповіщаючи про отримання нового файла.

Міллер завантажив його і запустив додаток. Не складніше, ніж набрати

код замка до нори. Чомусь здавалося, що заряджати атомну бомбу на

детонацію мусить бути трішки складнішим процесом.

— Усе готово. Можемо починати. Ну, тобто, я мушу ще возити цю

штукенцію, але загалом усе. Як швидко ця брила прискорюється, до

речі?

— Із часом вона розженеться швидше, ніж «Росі» здатен

переслідувати. Чотири g і не думає відпускати акселератор.

— Я зовсім нічого не відчуваю.

— Пробач, що паскудно повелася з тобою раніше.

— Це ситуація була паскудна. Ми всі діяли так, як вважали за

потрібне. Усе як завжди.

— Усе як завжди, — повторила Наомі.

Кілька секунд вони мовчали.

— Дякую за програму. Перекажи Еймосу, що я вдячний за ідею.

Він перервав зв’язок швидше, ніж вона встигла відповісти. Довгі

прощання нікому не вдаються нормально. Бомба чіплялася за візок —

магнітні затискачі на місці, широкий плетений сталевий ремінь

оперізує всю конструкцію. Міллер повільно просувався металевою

поверхнею припортових доків. Якщо візок утратить зчеплення

з Еросом, йому забракне сили повернути його на місце. Звісно, мікрометеорити пролітали поряд дедалі частіше, і кожен з них міг його

підстрелити — тож чекати також не випадало. Тож варто викинути

з голови обидві загрози і продовжувати роботу. За десять тривожних

хвилин його скафандр війнув перегрітим пластиком. Покази всіх

систем трималися в рамках норми, і коли фільтри прибрали запах, запаси повітря теж не зменшилися. Ще одна маленька таємниця, яку

він не збирався розслідувати.

Безодня над ним сяяла незмигними зорями. Одна зі світлих цяток

була Землею. Яка саме — він не знав.

Вхід до службової шахти причаївся у природному виступі породи; залізна колія зміїлася сріблом по темному каменю. Стогнучи від

зусиль, Міллер прокотив візок, бомбу і своє виснажене тіло колією по

виступу вниз, і обертова гравітація притиснула його ноги додолу, замість того, щоб витягувати коліна і хребет. Голова закрутилася від

зміни орієнтації. Міллер набирав коди навмання, доки люк не

відчинився.

Ерос запрошував у себе, темніший за порожнє небо.

Він маршрутизував зв’язок свого термінала і викликав Голдена, як

вважав, востаннє.

— Міллере, — майже відразу відповів Голден.

— Я входжу.

— Стій, чекай. Є спосіб автоматизувати візок. Якщо «Росі»...

— Так, так, але ж ти знаєш, як воно. Я вже тут. І ми не уявляємо, наскільки ще може розігнатися цей вилупок. У нас є проблема, яка

потребує розв’язання. Тож ми її і розв’яжемо.

Голден мало на що