Костянтин Шелест - Максим Темний. Набуття , Костянтин Шелест

– Пане... я можу... на цьому? – вона несміливо показала на ноут.

– Звісно, я ж сказав – це твоє. О... давай я покажу тобі про чемодан і гриби....

Залишивши дівчину за переглядом серіалу про Простоквашино, Макс спустився в підвал. Пройшовши одразу в третій зал, виклав на одну зі скринь книжку і ніж. Світла тут було тепер достатньо, хотілося оглянути свої придбання як слід. Із книжкою виявився облом – усі сторінки якоїсь найтоншої, трохи жовтуватої, судячи з вигляду – шкіри, були чисті. Дуже дивно... Навіщось же вона лежала окремо від усього? і видно ж, що нею користувалися і дуже багато. Гаразд, життя покаже. Може тут теж якесь заклинання. Тепер він уже нічому б не здивувався.

Ножик... Ніж був шикарний. Близько тридцяти п’яти сантиметрів загальною довжиною, граціозні, хижі, чіткі лінії досить традиційного танто... Макс жодного разу не був фахівцем у японській зброї, але те, що він знав, відповідало побаченому. Лезо близько двадцяти п’яти сантиметрів, трохи більше ніж три сантиметри завширшки і завтовшки в міліметри три, було трохи вигнутим, з характерним скосом передньої частини ріжучої крайки. Дорікнув собі за непідготовленість – вимірювати розміри довелося аркушем формату А4, який знайшовся в кишені, – старим списком покупок, який так і не став у пригоді, зате він точно знав, що довгий бік у аркуша дорівнює 297 мідіметрів. Руків'я було з якогось дуже твердого дерева, темного, майже чорного кольору, розраховане на не надто широку долоню, воно було обплетено чорним, дуже тонким ремінцем зі шкіри невідомого звіра, зручно лежало в руці й абсолютно не ковзало. Сам ремінець був двоколірним – широкі боки чорні, а торець, зріз шкіри – темно червоним, через що створювався досить похмурий чорно-червоний візерунок. Плетіння було таким, що на перетинах створювалися вузлики, за які міцно чіплялися долоня і пальці. Цуби практично не було. Точніше, вона була, але зовсім незначна – так, тільки щоб прикрити торець руків’я і щоб ремінець обплетення в щось упирався і не сповз на лезо. На вигляд – теж дерев’яна. По долам видно було дуже дрібний хвилястий малюнок, хамон був дуже чітким і тонким. Саму ріжучу кромку було практично не видно навіть зору Макса, вона зникала в якомусь блакитному відсвіті. Піхви були не менш витончені – тонкі, не товстіші за рукоятку самого танто, оздоблення не було ніякого – тільки кілька сріблястих ліній, що павутинкою обплітають усю поверхню, і шнурок, протягнутий через спеціальні петлі для кріплення. Максим дістав із кишені завалящу монету в п’ять копійок, спробував її ножем. Зовсім без зусиль лезо розсікло монету на дві частини... Не очікуючи такої легкості, Макс мало не зрізав і пальці, якими тримав монету. Нічого собі... ножик... Схоже тут не просто заточка... чогось начакловано, напевно. Ну гаразд – лезо гостре, чистота різу ідеальна... Нехай воно суперміцне і ріже нікелевий сплав на ура... Але хоч якийсь опір при цьому має бути? Так само легко ніж встромився в утрамбовану глину підлоги і прорізав неабиякий її пласт, розсікаючи дрібні камінчики, як і монету – чисто й акуратно. Жодних слідів або задирів на лезі не залишилося. Отже – ріже він усе… все, що попадеться... Макс узяв ніж за шнурок і в такому підвішеному стані упер вістрям у підлогу, послабив руку. Під власною вагою ніж почав занурюватися в глину, легко, як у пісок. До певної глибини рух лише сповільнювався, але за кілька секунд цуба все ж уперлася в поверхню підлоги. Оце так ножичок... Оглянув піхви – внутрішня їхня частина була зроблена так, що контакт із ріжучою крайкою унеможливлювався – бокові стінки спрямовували й утримували лезо так, що ріжуча крайка залишалася висіти в повітрі. «Мій буде. Як би там не було. Немає сил моїх таку штуку з рук випустити...» Вклав ніж у піхви, обмотав шнурком і, покрутивши в руках, так і залишив. Пхати кудись у кишеню було нерозумно, а чіпляти на пояс ні до чого. Вимкнув світло і вийшов з залу. Поспостерігав, як за хвилину просто з повітря, як із туману, проявилася стіна. Еге... що тут скажеш...

– Кузьма!!! ти далеко? – покликав домовика. – Можеш підійти? якщо не зайнятий. – Той з’явився практично миттєво.

– Тут я, пане...

– Здрастуй, шановний домовик... хочу розпитати тебе трохи.

– Честі такої не заслужив я ще, пане... – домовик здається засоромився, якщо взагалі вмів таке відчувати.

– Чому ж не заслужив? Ти будинок у порядку утримував? Без мого нагляду і вказівок? Утримував... Ти порядок у домі навів? речі, їжу по місцях розклав? – Розклав. Дівчину від лиходіїв охороняв? Усе так є... То чому ж тебе не називати гарними словами? – Макс усміхнувся, дивлячись, що домовик впав у ступор... – Підкажи мені... знайшов я схрон у лісі. Дуже схоже на це, – він обвів рукою приміщення, – охорона при вході була, дівчина каже – ликан то був, під закляттям... Ось такий ножик я звідти взяв, – Макс показав домовику своє надбання. – Ти знаєш хто його побудував і для чого?

Домовик досить довго мовчав, розглядаючи ніж. До рук не взяв.

– Не скажу я, пане нічого... бо не знаю. Слугу б розпитати з цього приводу треба, та не приходить він відтоді, як ви повернулися. Старі підземелля це, думаю я. До мене побудовані були. Ті, що під будинком теж, мені туди ходу немає, за стіну дальню. Те, що в лісі – лісового хазяїна запитати можна... Він довше за мене тут мешкає. Вибач, пане...

– Та чого ти... не знаєш так не знаєш... твоєї провини немає... – Макс уже хотів було вибиратися в будинок, як домовик продовжив.

– Знаю я, давні господарі на кров свою прив’язки ставили... Значить, щоб ніхто не міг владу над їхнім місцем узяти. Складно це, тільки дуже сильні чаклуни так могли. Не бачив я нікого такого, при мені не з’являлися.