Костянтин Шелест - Максим Темний. Набуття , Костянтин Шелест

– Ну, все, все... все добре, нічого не сталося, – заспокоював він дівчину, – Чого ти справді?

– Я... я... – вона, схлипуючи, не могла говорити, – я злякалася сильно... Спочатку все тихо було, а потім знизу хвиля така прийшла, мене як ударило... злість, лють... Але вщухло швидко, а я подумала, що вас... що вас... – вона знову заревіла...

– Треба ж... а внизу все по-іншому виглядало, – Макс розповів їй дещо змінену історію своїх пригод. Про книги і про кров промовчав, сам не знаючи чому. Ведучи дівчину додому, озирнувся, відчуваючи щось... щось уже знайоме, але не зрозуміле... але так і не побачив нічого. Але щойно він відійшов досить далеко, з-за стовбура мертвого дерева вийшов усе той самий дід, озирнувся, помахав кудись угору кружляючому воронові, побухтів щось, смішно ворушачи бородою... Обійшов яму по колу, оглянув сліди розкопок. Махнув рученям, стукнув палицею. Дверцята впали вниз, закриваючи прохід, а земля обсипалася, повністю приховуючи всі сліди діяльності Максима. – “Треба буде – знайде”, – проскрипів дідок тонким голоском, ступив за дерево і зник.

Вони вдвох сиділи в будинку, чай уже був готовий. Макс діставав тістечка, привезені вчора.

– То лікан був... мені Рея розповідала про них. Перевертень. І я думаю... я думаю, що мертвий він вже. Закляттям на варті там поставлений. Від того й двері подрані так сильно – намагався вибратися. Чаклун його там живого ще замкнув і закляття наклав... Вибратися лікан не зміг, а закляття його пробуджує, коли чужий приходить, – Оррі ще не зовсім заспокоїлася і наминала тістечка одне за одним.

– Ну, так... дуже на те схоже. Добре, що я вискочити встиг, і двері там міцні... – Схоже, що з його кров’ю тут така сама історія, як і коли він у дім прийшов перший раз. Лікан відступився саме після того, як краплі на підлогу впали, отже, кров знову зіграла роль розпізнавального знака. Питання тільки в тому, хто все це влаштував? І як у цього “когось” опинилася його кров ще колись тоді, давно? п’ятсот? або вісімсот років тому?

Тістечка зіграли свою роль чи просто дівчисько було з міцними нервами, але заспокоїлася Оррі швидко. Після чаювання вони розвантажили машину до кінця і Макс почав видавати їй подарунки. По-перше – одяг. Теплі штани, светри, куртка, шарф, шапка, шкарпетки і всяке таке. Набір для вулиці та дому. Піжама, тепла, з прикольними мордочками. Білизна. Із цим для Макса було найскладніше, але він сподівався, що природна кмітливість будь-якої жінки в цих питаннях та інтернет, якщо що допоможуть їй розібратися в нюансах. Оррі почервоніла, коли зрозуміла, що в пакетах, але все одно швиденько потягла все це до своєї нори.

– Ти там розсортуй речі – там багато всього, на всю вашу трійцю куплено.

– Пане, а Рея? – ви не будете для неї купувати? Це все дорого, але вона заслужила набагато більше за мене... Чи це через Тарха?

– Не те щоб через Тарха... Ну от дивись – якби я купив тільки тобі, то що скажуть селяни про це? – Оррі густо почервоніла, – тому я брав це все на вас трьох. І то, я впевнений, що деякі жіночі язики вигадають те, чого не було, навіть про всю вашу трійцю. Згодна?

– Згодна, – Оррі опустила голову, – так і буде. Але ми ж нічого такого... ви ж знаєте, пане...

– Забудь. Або наплюй. Найголовніше це те, що ти сама думаєш про це. Якщо жити й озиратися на думку оточуючих, то нічого не встигнеш зробити. Ось. Тож якщо для вас трьох мої покупки складно обгадити, то Рея... Я перед усіма віддав її Тарху, якщо так можна висловитися... А тепер, якщо я робитиму їй подарунки в обхід майбутнього чоловіка... ну, ти розумієш, що наплетуть... Гаразд, із нею теж якось розберемося, щось придумаємо. Тепер, ось особисто тобі ще, – Макс узяв зі столу ноут і вручив його дівчині. – Тепер це твоє. Вчися, користуйся, навчиш дівчат і Рею... а може, ще когось.

Очі Оррі були кругліші за старі радянські п’ятаки.

– Пане... я ніколи не зможу розплатитися за таку дорогу річ... у мене ж зовсім немає грошей...

– Оррі, ну скільки можна... Хоча... може, ти й маєш рацію, завжди краще з’ясовувати рамки та межі одразу, щоб не потрапити в залежність. Давай так – я даю тобі цю штуку в користування, доти, доки сам особисто не попрошу його повернути. Якщо ж він зламається чи пошкодиться, я не матиму жодних претензій. За те, що ти користуватимешся ним, ти мені нічого не винна, ні прямо, ні опосередковано, ніяк. Так тобі легше? Пан дав тобі інструмент для роботи, ось і все.

Дівчина дивилася на нього і мовчала.

– Щось не так? Не підходить?

– Ні, все так... Вибачте мене, пане...

Макс здивовано підняв брови...

– Це ще за що?

– Я... я... – дівчина затиналася, нервуючи, – я відчуваю, що все, що ви говорите – правда... відчуваю тепло від вас... але ніяк не можу подолати себе. Свій страх... перед... перед вами.

– І правильно. Ти велика молодець, розумниця. Але маєш розуміти, що побоюватися треба завжди. Якісь розумні люди сказали, що зраджують тільки свої. Завжди треба в глибині тримати думку, що хтось найближчий може зрадити... тоді ти завжди будеш до цього готова.

– Але, пане... як так жити? Якщо нікому не вірити... близьким, рідним...

– Вірити треба. Без цього ніяк. Пропоную дивитися і вірити за обставинами. Думаю, ти розумієш, що виживають якраз ті, хто нікому ніколи не вірить, а ті, хто відкритий душею – гинуть першими. Ну, або життя їхнє сповнене болю і розчарування. Ти можеш довіряти настільки, наскільки можеш це собі дозволити. Якось так я собі це бачу. Добре, давай не будемо про сумне, – він доброзичливо усміхнувся. – Мені треба поколупатися в підвалі, проводку поправити, ти можеш займатися чим хочеш, потім будемо обідати.