Костянтин Шелест - Максим Темний. Набуття , Костянтин Шелест

– Треба було чемодан узяти, грибів назбирати... – пожартував він. Помітивши здивування на обличчі дівчини, уточнив, – мультик такий є, як пес, кіт і хлопчик ходили до лісу скарб шукати... Ось так само, як ми... Вдома покажу. Там ще галче-н-я бу-ло... – останні слова Макс мимоволі розтягнув – над ними повільно пролетів величезний ворон, мірними махами піднімаючи себе все вище й вище... Дуже знайомий ворон...

Перш ніж спускатися в яму, прив’язав мотузку до дерева, яке росло неподалік від цієї діри.

– Завжди треба думати заздалегідь про те, як ти будеш витягувати свій зад із тієї діри, в яку ти ж його і засунув. -повчально промовив сам до себе. Спустившись, Макс озирнувся, лопаткою розчистив собі зручніше місце біля самого проходу. Те, що це був саме прохід, стало видно одразу ж, щойно він почав розгрібати ґрунт у сторони – відкрилася частина кам’яної кладки, рівної, не роздовбаної. Ланцюг же був прироблений до невеликих дверцят, що закривали сам вхід. Посвітивши туди ліхтариком нічого особливого він не побачив. Візуально було сухо і нічим особливим не пахло...

– Пане... там не гарне місце. Прошу вас, не ходіть туди... темне там щось, я чую...

– І я чую, – пробурмотів Макс, – усе добре, я тебе зрозумів, – він не знав, що саме відчув, але всередині нього наростав якийсь опір, щойно Макс наближався до отвору. Схоже на те, коли підходиш до краю даху без огорожі на двадцятому поверсі...

– Треба кинути туди яблука, ось, візьміть, пане... я взяла, – дівчина простягнула Максу кілька великих яблук.

– Навіщо? – здивувався Макс.

– Якщо там небезпечне закляття, воно зреагує на живе, сила його в яблуко й піде, а може й закінчиться зовсім... Яблука довго живими залишаються. Мені казали, що Темні чаклуни для такої перевірки просто когось живого кидають... Дітей часто...

«Це – думка... Дітей чи дівчат ми кидати не будемо, а от яблуко – можна спробувати.» – Перший фрукт залетівши всередину, викликав ледве чутний тріск, як від замикання в електророзетці. Другий повторив цей ефект, але вже значно слабкіше, а третій – не змінив нічого... Своїм другим зором Макс бачив спалахи енергії в глибині, з кожним яблуком вони слабшали, поки не припинилися зовсім. Зникло і червонувате світіння навколо входу.

– І що це було? – запитав він у дівчини, – Ти бачила?

– Бачила, пане. Закляття це. Хтось дуже давно поставив. Тепер вичерпалося воно, я не відчуваю більше там силу.

Макс уже нічому не дивувався. Відьми, чаклуни, закляття... чому б і ні, якщо в нього вдома живе домовик? Та й сам він тепер теж якийсь чаклун. Розчистивши вхід, проліз усередину. Невеликий коридор зі склепінчастою стелею різко йшов углиб, завертав праворуч і впирався в потужні двері. Яблука, кинуті ним, валялися тут же. Одне практично згнило і розповзлося неприємною рідиною, друге на половину висохло, ніби його вийняли з печі, а третє залишилося цілим. Права була дівчина. Є в неї вміння... Двері перегороджував величезний засув, він був накинутий на не менш потужні гаки. «Ого... ну й двері, однак... слона там замикали чи що?» – брус засову був сантиметрів тридцять завтовшки. І не зотлів зовсім. Чорний увесь якийсь... По всій площі дверей було прокреслено білясті лінії якогось візерунка, вони проходили, зокрема, і через засов. Озирнувшись, Макс висвітлив сходинки, якими спустився в це підземелля. Сходинки були кам’яні, але нічого особливого... Вгорі, у просвіті виходу, на тлі сірого неба виднілася личко Оррі, стривожене й очікуюче. Посмикав засов... ворушиться... Піднапружившись, висмикнув-таки деревину з упорів і скинув її вбік. Повернувся назад до дверей і смикнувся – без шуму і скрипу двері самостійно відчинялися. Озноб пробіг по шкірі. От цікаво – творці фільмів жахів завжди вигадували свої сюжети чи все ж таки є якесь реальне підґрунтя? раз у мене є домовик, і відьми теж є... то, найімовірніше, все решта, що придумали письменники або в казках, теж є. Або було колись, принаймні. А те, що було, майже завжди можна відновити. Аж надто схоже на фільм жахів тут усе розвивається. Лара Крофт, он, на верху стоїть, а Індіана Джонс ось, лазить у ямі. Тим часом двері відчинилися на всю ширину. Одразу впало в око те, що внутрішня частина дверей була вся у величезних борознах, наче їх довго дряпали чимось гострим. Відразу за порогом на підлозі щось лежало. Ліхтарик слабко охоплював щось велике і схоже, колись кошлате. Покращений зір чомусь тут теж не давав переваги. Акуратно ступивши всередину, переступивши через невідому хрінь, Макс потрапив у досить велику кімнату, приблизно чотири на чотири метри. Висота – ледь два метри. Добре, хоч із його метр сімдесят шість пригинатися не доводиться. Чимось ця нора нагадувала йому власні підземні зали. Така сама склепінчаста стеля, заокруглена до стін, так само по периметру розташовувалися стелажі. Здивувало те, що ні пилу, ні звисаючого павутиння ніде не було. Підлога була вимощена акуратними кам’яними плитками. У стелажах стояли книги. Судячи з вигляду – старовина. Формат здебільшого строго однаковий, щось трохи менше А4, судячи з вигляду, все обтягнуте шкірою. На корінцях проглядався короткий напис, щось типу римських цифр. На кількох полицях книжки не стояли, а були або частково поставлені, або просто складені купками, тут їхні розміри були абсолютно різними – прямо збірка творів якась... У центрі кімнати була якась конструкція, накрита шматком тканини. Схоже на підставку, на якій лежить щось довге... Макс зірвав шматок чогось схожого на шовк – легкого, повітряного, абсолютно чорного... На окремому постаменті – такий собі пюпітр, тільки дерев’яний – знаходилася ще одна книга. Або блокнот. Формату А5, приблизно. Обкладинка і тут була шкіряна, із застібкою. Уся книжка була якась потерта, видно, що робоча. Товщиною до трьох сантиметрів максимум. Жодних позначень на ній не було. Поруч, на підставці схожій на традиційну японську підставку для зброї – принаймні в кіно він бачив саме такі, – лежав меч у піхвах і щось іще, коротше. Знову-таки – меч дуже схожий на японську катану, якою її показують у кіно. Оце так... Хлопець простягнув руку і дбайливо доторкнувся до рукоятки меча. Шорстка, плетена зі смужок. Пишуть, що їх обтягували акулячою шкірою – не ковзає в руці, навіть мокра від крові... Розісмілившись, зняв із підставки менший предмет, потягнув із піхов – хижо блиснув клинок. Танто. Ніж, форма якого досить характерна для японської зброї. Логічно – де катана, там і танто. Хотів спробував гостроту леза, але передумав – судячи з витонченості ліній клинка і візерунка, ледь помітного у світлі ліхтарика, сталь була дуже якісною, а пальці йому були ще потрібні. Ну не буває предмет, зроблений неякісно, витонченим. Ніж, зроблений із завалящого металу, навіть маючи точні геометричні обводи, однаково в руці відчуватиметься по-іншому, ніж такий самий ніж, але з якісної сталі. Чому так – він не знав, але ось особисто в нього завжди були саме такі відчуття. Катана і танто... бібліотека ця... звідки воно тут? дуже можливо, що його підвальні запаси і це – ланки одного ланцюга. Схожа архітектура. За спиною пролунав різкий звук – наче скрип чогось гострого по каменю. Різко сіпнувшись, Макс обернувся, кінчик ножа змістився і таки порізав йому руку. Блін… другий раз вже така дурня… Але це були дрібниці, порівняно з тим, що він побачив. – “Ось тобі і раз, ось й хрінь кошлата”... – Присадкувата фігура якогось монстра, саме монстра – у звірів не буває такої форми лап, вивернутих ліктьовими суглобами вперед, перекривала вихід із приміщення. Кігті на лапах тьмяно поблискували. Там, де мали бути очі, несамовито горіли червоні крапки. Жодного звуку більше не пролунало. А ось нагорі пролунав відчайдушний крик Оррі. Ось і все... Лара Крофт, можливо, врятується, а от Індіана Джонс попав по самісінькі... Монстр рушив до нього, впираючись у підлогу лапами. Така собі горила... пролунав виразний скрип пазурів по каменю. У відчайдушній спробі оборонятися Макс виставив уперед ніж, готуючись хоч якось, але дорожче продати своє життя. Істота пригальмувала свій рух, потягнула носом запах від ножа і здивовано відскочила. У тиші хлопець почув розмірене – кап... кап... якісь червоні сполохи злітали з його лівої руки й падали на підлогу. Глянувши туди, побачив, що з міцно стиснутого кулака, великими краплями капає на підлогу його кров... Її енергію він і приймав за спалахи. На підлозі, там куди саме падали краплі, концентричними хвилями, ніби нафта по воді, стала поширюватися хвиля червоного світіння. Дійшовши до стін, вона пішла вгору і в підсумку зімкнулася в центрі купола. Істота, яка все ще принюхувалася до того, що відбувається, задоволено пробурчала щось, якось цілком миролюбно пробурчала, повернулася на те місце, де й була спочатку – перед виходом, вляглася і завмерла купою шерсті... – “Ось тобі й два”... – почекавши трохи, переконавшись, що тварюка не ворушиться, Макс акуратно притиснув пальцем місце порізу, струснув залишки крові на підлогу. Вичікувально спостерігаючи за монстром, зняв із постаменту книгу... Жодної реакції не було. Накинув на меч тканину, як було, і прихопивши піхви від ножа, вийшов із приміщення. Причинив двері й, притримуючи їх ногою, заклав брус. Як він вибрався нагору – не пам’ятав. Прийшов до тями після того, як Оррі, відчайдушно ревучи, уткнулася йому в груди обличчям. Обійняв дівчисько вільною хоч і пораненою рукою, а іншою швидко сховав книжку під одяг на спині, за пояс штанів.