Костянтин Шелест - Максим Темний. Набуття , Костянтин Шелест

Глава сорок перша. 5-те листопада, субота, день 62-й

– Оррі, підйом! Я ж знаю, що ти не спиш... – Макс влаштував побудку, йому набридло чекати. Сто зі ста – дівчина не спить давно, але не виходить, сподівається, що Макс ще дрімає. Так і є – юна відьма вилетіла з кімнатки, як вжалена, в одній лише сорочці, притискаючи до грудей сукню...

– Так, пане... – вона завмерла перед Максом в очікуванні.

– Ой... – Максу стало соромно, – вибач, я не подумав, що ти прямо так і прибіжиш, – він відвернувся, щоб не бентежити дівчину і став дивитися у вікно. – Я тільки хотів, щоб ти вже вийшла, вибач, будь ласка...

Оррі зникла в кімнатці, а за кілька хвилин вийшла цілком одягнена, хоча помітно, що поспіхом.

– Зараз ідемо розвантажувати машину, а потім у нас пробіжка лісом. Будемо займатися твоїм фізичним вихованням.

– Вибачте, пане – чим? – Оррі округлила очі від подиву.

– Ну, чим – чим... нетямуща ти моя... заняття для розвитку тіла й духу... ось чим... Сама все побачиш.

Він витягнув її до машини і почав вивантажувати легші пакунки, які треба було нести в будинок. Знову вийшла невелика купка. Вибравши з неї кілька пакунків і коробку з кросівками, все, крім взуття, вручив дівчині з наказом йти й переодягнутися повністю. Були в нього деякі сумніви щодо спортивної білизни – ну не міг же він їй розповідати, як і що одягати, навряд чи дівчина встигла побачити дуже багато сучасного жіночого одягу, якщо в них практично не було грошей. Але, добре, що на коробках були простенькі картинки, за якими все було і так зрозуміло. Поки вона там сопіла і червоніла – Макс посміхався, відчуваючи всі її емоції, він зашнурував їй кросівки. Будемо сподіватися, що все підійде. Не хотілося б помилитися в розмірах. У магазині, де він усе це купував для дівчачої трійці, довелося порозумітися, як в анекдоті, пальцями показуючи розміри та об’єми. Добре, що знайшлася продавчиня практично така ж за фігурою, як його дівчата.

– Чудово! Просто чудово, – дівчину треба було обов’язково похвалити, судячи з її емоцій, вона була готова все кинути і втекти в кімнату, попри покору пану. – Не треба так переживати, ти маєш дуже гарний вигляд і немає тут нічого поганого. Ти ж у місті була, невже не бачила, як і в чому ходять жінки?

– Бачила, – відповіла Оррі й знову почервоніла.

– Так, на ось, – він передав їй взуття. Теж,.. бовдур. Знайшов порівняння. Жінки іноді так вдягнені, що скоріше роздягнені... – Взувайся і пішли.

Хвилин за п’ять, коли дівчина впоралася зі шнурками, вони вийшли з дому.

– Усе зручно? Ніде не тисне?

– Зручно, не тисне. І тканина така ніжна, легка...

– Ну так. Це спеціальний одяг для занять  надворі ось у таку погоду. Якщо багато рухатися, то холодно не буде. Буде тепло, але не жарко. Усе, якщо все добре, то досить розмов, побігли. Роби як я.

Усе повторювалося приблизно так, як із Надією і Маруською з тією різницею, що Оррі доводилося осаджувати, а не підганяти. Молодий, сильний організм, був готовий до навантажень, треба було тільки їх спрямовувати в потрібні русла.

Три кілометри подолали легко. Темп був не великий – Макс не хотів, щоб дівчина різким диханням з незвички застудила горло. Стежка, якою вони бігли, вивела на галявину, хоча Макс чітко пам’ятав, що ніякої галявини він тут минулого разу не бачив. Напевно, це наслідок зимових змін у лісі, листя де-не-де зійшло, от і бачиться все трохи по-іншому. Щось тут відчувалось таке… не звичне. Ну і нехай, якраз гарне місце позайматися. Показав Оррі як відновлювати дихання, а після цього – загальну найпростішу розтяжку м’язів. Поки вона сопіла, ходив, копняками відкидав з майданчика великі палиці та гілки. Підчепивши носком кросівка стару замшілу гілку, він відправив її в політ, але летіла та важко і недовго – щось дзенькнуло і гілка, обірвавши рух, різко впала. – Це що там таке? Гаразд, пізніше гляну, зараз треба дівчину виховувати. -Потягнувся сам, проконтролював підопічну, збирався вже легким темпом гнати її назад, як згадав про загадкову погано літаючу палицю. Підібравши її, виявив, що свого часу це був корінь дерева, найімовірніше саме того, що валялося поруч, який проріс крізь товсте металеве кільце, що своєю чергою було сполучене з ланцюгом із дуже товстих ланок. Ланцюг був старий, забитий землею та іржею. Місцями він навіть не гнувся. Дерево впало і корінням вивернуло величезний пласт землі, ось кудись туди і йшов цей іржавий ланцюжок. І від ланцюга, і з ями відчувався запах часу і ще щось гнильне, що відразу нагадало йому сьогоднішній сон. Якісь незрозумілі відчуття, образи виринали з пам’яті.

– Як думаєш, що це? – запитав Макс Оррі, яка підійшла ближче.

– Не знаю, пане... але відчуваю, що раніше тут було щось погане й небезпечне. Зараз ні. Давно.

– Ось і мені так здається... – Макс роздивлявся яму, яку створив вивертень. – Зручна яма, але схоже ніхто ніколи в ній не жив. Ні лисиця, ні вовк чи, тим паче, ведмедик, – Макс напружився і потягнув за ланцюг. Спочатку було туго, але за кілька секунд той пішов, земля смикнулася й обсипалася – за ланцюжком із ями витягнулося щось плоске, заліплене землею. А в ямі відкрилася неабияка нора.

– Ось воно як... Ну що, подивимося, що там таке? – дівчина промовчала, але по очах було видно, що їй дуже цікаво. – Тоді йдемо додому, переодягнемося в щось більш підходяще, візьмемо ліхтар і лопату.

Повернулися вони швидко, – галявина була недалеко від будинку. Оррі переодяглася у звичну їй сукню, у Макса був приготований їй ще комплект одягу, якраз для різних робочих завдань, але він не став поки що його показувати – не все одразу, нехай звикне, штани їй даються важко. Зате буде з чим порівняти, все-таки сукня не дуже підходить для лісових прогулянок із лопатою.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍