Жоржі Амаду - Фантастика Всесвіту. Випуск 4

у ліс trompe-l’oeil [86] з двома оголеними лісовими німфами. Аґо не знав куди себе подіти. Почувався привидом на загальному бенкеті. Був єдиним живим чоловіком у будинку розбещених привидів. Був незграбний, сумний і самотній.

Тієї ночі у відродженому місті не спав ніхто. Звідусіль линула музика, її було чути на вулицях, у тавернах, будинках з поганою репутацією, а також у будинках з хорошою репутацією, на ринках, у жіночих монастирях — усі були переповнені любов’ю. Статуї богів зійшли із всипаних квітами альковів і приєдналися до забави, тулячись своєю холодною мармуровою оголеністю до теплих людських тіл. Навіть тварини і птахи перейнялися настроєм і залюбки веселилися. Щури шурхотіли під мостами, а кажани у своїх дзвіницях займалися тим, чим вони полюбляють займатися. Вулицями бігав оголений чоловік і калатав у голосний дзвінок.

— Витріть очі і розстібайте штани, — вигукував він, — бо час сліз минув.

Аґо Веспуччі почув той дзвінок у Будинку Марса ще здалеку, і його сповнив незрозумілий страх. За хвилю він збагнув, що це був страх перед проминанням життя, його життя втікає крізь пальці, а він стоїть заціпенілий і самотній. Йому здалося, що за ту мить може минути і двадцять років, ніби музика може його, безсилого, перенести до майбутніх паралічів та невдач, коли час зупиниться сам собою, розчавлений вагою його болю.

І нарешті його рукою поманила ruffiana Джульєтта Веронезе:

— Ти щасливий такий-сякий, — сказала вона. — Хоч у неї і прекрасна ніч, дивовижна ніч, Ла Фіорентина каже, що хоче побачити тебе і твого схибленого на сексі друга.

Аґо Веспуччі аж зойкнув, вбігаючи у спальний покій з намальованим лісом, відірвав іль Макію від лісових німф, кинув йому одяг і потягнув його, ще до кінця не одягненого, до чарівного покою, де на них чекала Алессандра Прекрасна.

У святилищі великої куртизанки перші особи міста вже заснули, лежали пересичені, deshabille [87], на оксамитових кушетках, а їхні руки і ноги були розбещено розкидані по розімлілих тілах оголених гетер, молодшої трупи Алессандри, такої собі групи підтримки, учасниці якої танцювали перед достойниками міста оголеними, аж поки ті забули про свою достойність і ставали виючими вовками. Однак ліжко Фіорентини залишалося порожнім, а постіль незім’ятою, і серце Аґо тьохнуло від марних сподівань. Вона не має коханця. Вона чекає на мене. Проте осяйна Алессандра і в гадці не мала сексу. Вона розляглася впоперек незім’ятого ліжка, смакуючи виноградом з чаші; була одягнена лишень у золоте волосся і не давала взнаки, що помітила їхню появу в будуарі у супроводі свого ліліпута-сторожового пса. Вони стояли і чекали. А перегодя вона заговорила, тихо, ніби розповідаючи собі казку на ніч.

— Спочатку, — сказала вона, — було троє друзів, Ніколо «іль Макія», Аґостіно Веспуччі й Антоніно Арґалія. їхнім хлопчачим світом був магічний ліс. А тоді батьків Ніно забрала чума. Він вирушив у дорогу, і вони його більше не бачили.

Почувши ці слова, обидва чоловіки забули про реальність і поринули у спогади. Рідна мати Ніколо Бартоломія де’Неллі, яка займалася лікуванням хворих кашею, раптово померла незадовго до того, як дев’ятирічний сирота Арґалія вирушив до Генуї, аби найнятися на роботу до озброєної аркебузами міліції, під орудою condottiere Андреа Дорії. Батько Ніколо Бернардо робив усе можливе, аби якнайліпше приготувати лікувальну поленту, однак Бартоломія все одно померла, в гарячці й лихоманці, а Бернардо відтоді вже був сам не свій. Він проводив ті дні на фермі у Перкуссині, ледве животіючи, і весь час картав себе за брак кухарських умінь, які могли врятувати життя його дружині.

— Якби я був звертав належну увагу, — казав він самому собі сотні разів, — я б знав потрібний рецепт. Натомість я лишень покрив її тіло непотрібною гарячою гидотою, і вона мене з відразою покинула назавжди.

У той час, коли іль Макія думав про свою померлу маму і свого розбитого батька, Аґо добре пам’ятав день, коли Арґалія покидав їх, ніби злиденний волоцюга, з клунком на палиці через плече.

— У день, коли він вирушав у дорогу, — промовив він уголос, — ми перестали бути дітьми.

Але він думав не про це, або ж цілком про інше. І це також був день, коли ми знайшли корінь мандрагори, додав він про себе, і в його голові зародилася думка, план, як перетворити Алессандру Фіорентину на його довічну рабиню.

Їхній розпач дратував Алессандру, але вона була надто горда, аби показати це.

— Які ж ви обоє безсердечні й нікчемні, — почала докоряти їм куртизанка, не підвищуючи свого низького, прокуреного, байдужого голосу. — Чи, може, ім’я вашого безвісти пропалого найщирішого друга нічого для вас не значить, адже ви про нього не чули впродовж дев’ятнадцяти років?

Аґо Веспуччі був надто недорікуватим, аби відповісти, але ніде правди діти, дев’ятнадцять років — це багато часу. Вони любили Арґапію і впродовж місяців і навіть років сподівалися одержати від нього хоч якусь звістку. Нарешті вони перестали про нього згадувати, обидва, незалежно один від одного, переконані, що його довга мовчанка означає: їхній друг мертвий. Ніхто з них не хотів із цим миритися. Тому обидва заховали Арґалію глибоко в собі, бо, попри те, що вони не згадували його імени, він усе ж таки міг ще жити. Вони виросли, а він загубився всередині них, зів’яв, став таким собі незгадуваним ім’ям. Викликати його до життя — справа непроста.

Спочатку було троє друзів, з яких кожен ішов своїм шляхом. Аґо, який мав відразу до мандрівок, випало йти вниз по скелястій дорозі кохання. Іль Макія був амбіційнішим, ніж він, але його найбільше цікавила влада, звабливіша, ніж магічний корінь. А от Арґалія, Арґалія витав у хмарах, був їхньою мандрівною зіркою…

— Якась лиха новина? — запитав Ніколо Алессандру. — Вибачай нам. Ми боялися цієї миті протягом більшої частини нашого життя.

Алессандра жестом показала на бокові двері.

— Відведи їх до неї, — сказала вона Джульєтті Веронезе. — Я надто втомлена, аби відповідати на такі запитання.

Після цих слів вона поринула у сон, її голова схилилася на витягнуту праву руку, а з її витонченого носа почувся якийсь віддалений натяк на хропіння.

— Ви що, не чули, — грубо промовила Джульєтта-ліліпут, — час іти.

— Потім, трохи зласкавившись, додала: — Всі відповіді ви одержите там.

За іншими дверима знову був спальний покій, але тамтешня жінка не була оголеною й не лежала. У кімнаті тьмяно горіла єдина свічка у настінному канделябрі, і поки вони звикали до мороку, то побачили одаліску[88] з королівською поставою, з оголеною талією, в тісному корсажі