Донна Тартт - Маленький друг, Донна Тартт

її прохолодним поглядом. Подивився показники в планшетці. Згодом вимогливо спитав:

— Багато латуку їси?

— Так, — відповіла Гаррієт, хоч і не їла його.

— У солоній воді вимочуєш?

— Ні, — відказала вона, щойно побачила, що «ні» — це і є очікувана відповідь.

Він щось буркотнув про дизентерію, немитий латук із Мексики і — вдумливо помовчавши — з брязкотом повісив її планшетку назад на узніжжя ліжка, а тоді обернувся й вийшов.

Зненацька задзвонив телефон. Гаррієт — не переймаючись крапельницею в руці — схопила слухавку ще до того, як завершився перший дзвінок.

— Хай! — То був Гелі. На тлі чувся шум спортзалу. Шкільний оркестр репетирував на розкладних кріслах на баскетбольному майданчику. У вуха Гаррієт линули звуки цілого зоопарку налаштовуваних інструментів: гудки й писк, скрип кларнета й дудніння труби.

— Чекай, — перервала Гаррієт, коли він кинувся ґерґотати без упину, — ні, спинися на секунду. — Таксофон шкільного спортзалу був місцем із пожвавленим рухом, зовсім негодящим для приватних розмов. — Просто скажи так чи ні. Ти забрав його?

— Так, сер. — Він говорив голосом, що зовсім не скидався на джеймс-бондівський, але Гаррієт його розпізнавала як джеймс-бондівський а-ля Гелі. — Я вилучив зброю.

— Викинув там, де я сказала?

Гелі порснув сміхом.

— К’ю, — крикнув він, — чи я хоч раз тебе підводив?

У недовгій противній тиші, що запала після цього, Гаррієт почула якісь звуки на фоні, штовханину й шепіт.

— Гелі, — мовила вона, випростуючись сильніше, — хто там біля тебе?

— Ніхто, — відповів він, трохи зашвидко. Але вона розчула крізь голос якийсь удар, ніби він стусонув когось ліктем.

Перешіптування. Хтось захихотів: якась дівчина. Ніби ударом блискавки, Гаррієт пройняло гнівом.

— Гелі, — сказала вона, — краще, якщо біля тебе там нікого нема, ні, — продовжувала попри його заперечення, — послухай мене. Тому що…

— Агов! — Він сміється? — Що таке?

— Тому що, — говорила Гаррієт, підвищуючи голос, наскільки могла собі дозволити, — на пістолеті є твої відбитки.

Окрім звуків оркестру, штурханини й шепоту дітей на задньому плані, Гаррієт не чула зовсім нічого.

— Гелі?

Зрештою він заговорив, надтріснутим і далеким голосом.

— Я… Заберися, — гримнув він якомусь анонімному реготуну. Легка сутичка. Слухавка грюкнула об стіну. За кілька секунд Гелі знову з’явився на зв’язку.

— Можеш зачекати? — сказав він.

Слухавка грюкнула знову. Гаррієт слухала. Збуджене перешіптування.

— Ні, ти… — сказав хтось.

Знову якесь зіткнення. Гаррієт чекала. Кроки, хтось відбіг, хтось нерозбірливо скрикнув. Коли Гелі озвався, то говорив захекано.

— Бляха, — ображено прошепотів він. — Ти мене підставила.

Гаррієт — яка й сама відсапувалася — мовчала. Її відбитки також на пістолеті, хоч вона не бачила жодного сенсу йому про це нагадувати.

— Кому ти розповів? — запитала вона в холодній тиші.

— Нікому. Ну… хіба Ґреґу й Антонові. І Джесіці.

«Джесіці? — подумала Гаррієт. — Джесіці Діс?»

— Та ну тебе, Гаррієт. — Він уже взявся скиглити. — От чого ти така зла? Я зробив усе так, як ти просила.

— Я не просила тебе розповідати Джесіці Діс.

Гелі видав озлоблений звук.

— Ти сам винен. Не треба було нікому розповідати. Тепер маєш проблеми, і я тобі нічим не допоможу.

— Але… — Гелі підшукував слова. — Так нечесно! — зрештою спромігся він. — Я ж нікому не сказав, що то ти!

— Що я що?

— Не знаю… зробила, що ти там зробила.

— Чому ти думаєш, що я взагалі щось зробила?

— Ага, сто разів.

— Хто з тобою ходив до вежі?

— Ніхто. Ну… — невесело сказав Гелі, трохи запізно усвідомивши помилку.

— Ніхто.

Мовчання.

— Тоді, — сказала Гаррієт (Джесіка Діс! Він що, здурів?), — це твій пістолет. Ти навіть не доведеш, що я тебе просила.

— Можу довести!

— Так? І як же?

— Я можу, — похмуро відповів він, але непереконливо. — Можу і все. Тому що…

Гаррієт чекала.

— Тому що…

— Ти нічого не доведеш, — сказала Гаррієт. — І там усюди твої відбитки, сам знаєш на чому. Тож раджу просто зараз піти й придумати, що сказати Джесіці, Ґреґу й Антону, якщо не хочеш загриміти в тюрму й померти на електричному кріслі.

Тут Гаррієт здалося, вона вийшла за межі навіть легковір’я Гелі, але — судячи з ошелешеного мовчання на тому кінці дроту — очевидно, нічого подібного.

— Слухай, Гел, — сказала вона, жаліючи його. — Я тебе не здам.