Валентин Лукіч Чемеріс - В сузір’ї Дракона

і, даруйте, п’ятака. Слава Богу, ми встигли. В останній день, але встигли. Хоча й замість планової години п’ятнадцять хвилин провозилися з вами майже чотири години. — Ліквідовували ускладнення, яке вже було почалося, але ще не встигло набути незворотніх процесів. Витягли вас з того світу, з отієї чорнющої чорноти, даруйте за тавтологію, з отого провалля, у якому ви побували. Тепер радуйтесь життю і вчіться цінувати його. Кожний день, дарований Богом. Ба, навіть кожну його мить. Живіть довго й щасливо. Правда, до кінця днів ваших, виділених вам Господом, вам доведеться дотримуватись дієти щоденно, перед їжею вживати пігулки. Крім того, ми направимо вас на ВТЕК, де вам призначать інвалідність. Орієнтовно, другу групу. Але це дріб’язок, головне, що ви будете жити. І — радуватись життю. А це, думаю, не мало. Чи не так?.. І — насамкінець. Сьогодні, після крапельниць і всіх необхідних процедур, обережно зведетесь і посидите в ліжку хвилин десять-п’ятнадцять. Якщо в голові не запаморочиться — так же обережненько встанете. Точніше, зсунетесь з ліжка, тримаючись за бильце. Трохи постоїте, звикаючи до вертикального положення, потім — але під страховкою дружини — пройдетесь по палаті. І навіть… Навіть можете підійти до вікна. В обнімку з дружиною, і подивитесь, який за вікном світ білий, розчудесний! Він взагалі прекрасний, наш єдиний і ні з чим не зрівняний світ білий, а для вас він зараз буде просто неймовірно прекрасним, коли людина нарешті відчуває, що ж таке насправді життя. — Посміхнувся. — Ви знаєте, що таке озон?

Я мить подумав і відповів, як на екзамені:

— Газ синього кольору з різким запахом — алотропічна видозміна кисню, що має окислювальні і знезаражувальні властивості — здається так. Крім того, на висоті 25–50 кілометрів від Землі знаходиться шар озоносфери, в якому кисень об’єднаний в молекули газу озону — газу, що складається з молекул, які об’єднують в собі три атоми кисню… У природі озон виникає з алотропної видозміни кисню під час грози…

— Ух… ти, — подивувався хірург. — Ви, певно, були зразковим у свій час студентом! Навіть я цього не пам’ятаю… Так ось до Києва зараз наближається грозовий фронт, а тому повітря так пахне озоном, так пахне!.. Подихаєте ним і ви. Коли ще в місті так пощастить подихати озоном після гарної грози.

Підтримуваний дружиною, я підійду до вікна, розчиненого навстіж, вдихну на повні груди і здасться мені, що я вперше — і це на початку сьомого десятка літ! — відкрию для себе світ білий. В розпалі був травень і всю ніч я спав неміцно і слухав, — в міждерев’ї, за вікном палати невгамовно співали-витьохкували солов’ї…

Пахтіли кущі розквітлого бузку.

— Господи, невже бузок зацвів? — вихопилося в мене. — Коли ж він устиг?

— Поки ти лежав в реанімації… Піднялася температура повітря, з’явилося літепло і він як на очах розквітнув!

На зеленій-зеленій травичці жовтіли очки кульбабок, де-де виднівся іван-чай…

По той бік вікна зненацька пролетіла синьошийка, звана ще варакушкою — з родини соловейків — і, наче вітаючи мене, тьохнула раз-другий…

На яворині, змахуючи довгим хвостом, скрекотіла білобока тіточка-сорока. Це ж, мабуть, на хвості принесла мені якісь добрі вісті?

Стукотів дятел, виспівувала голосиста іволга.

Чути було, як десь далеко-далеко за лікарняним лісом-парком, можливо й за Києвом, чи десь за Китаєвим та Пироговим чи й далі на південних просторах гримів, приглушений віддалю молодий грім-громенко. З-за обрію вже висовувались зубці чорно-сизого громаддя хмаровищ, з яких вилітали зигзаги блискавок, але вище ще сліпучо сяяло сонце.

Верховіттям високих дерев хвацько пронісся вітренко.

Пригадалися чиїсь рядки — чи не Максима Рильського?

Прокотився грім з розгоном, Грають блискавок шаблі, Пахне морем і озоном Від притихлої землі…

Спрагло вдихалося озонисте повітря.

А в думці ні-ні та й зринали слова хірурга: «Ми вас порятували, вчасно витягли з того світу». Цього разу так. Але ж настане час, коли вже мене ніхто не витягне і не порятує. Та хіба тільки мене? Така доля кожного й нині сущого на землі. Недарма ж кажуть: життя ще особливе й тому, що воно між буттям і небуттям, що воно завжди на лезі ножа, а тому ми всі роковані.

І нічого нам не залишається, як жити і радуватися — поки живеться і радується.

І ще здалося, що я все ще стою над прірвою в Озонії, щасливій країні, де всі ми — тимчасові гості, з якої — як не крути, як не верти, — а вихід, якщо надійде твій час і бевкне по тобі дзвін — у прірву небуття. І тоді вже ніхто не прийде тобі на допомогу і не порятує тебе на краю прірви.

А надійде ж той час, хочемо ми того чи не хочемо. Прірву подолати двома стрибками не дано, а одним… Ні, краще живи і радуйся. Живи і радуйся! Живи і радуйся!