Джованні Боккаччо - Декамерон

понад своє життя. Погляньмо ж тепер дрібніше, чим він діяв краще за вас. Що я такий самий молодий, як Егісіпп, і такий самий філософ, як він, можуть посвідчити без довгих балачок і мій вид, і моя наука. Ми з ним однолітки і в науці завжди йшли рівною ходою. Правда, він афінець, а я римлянин. Коли б завелась суперечка про славу наших міст, я міг би сказати, що я з міста вільного, а він ― із підневільного, мов місто над усім світом панує, а його ― підвладне моєму, моє славиться військовою потугою, світовладою і наукою, а його ― самою тільки вченістю. Крім того, хоч ви вбачаєте тут у мені лише простого школяра, походжу я не з послідків римської черні: мої будинки й громадські споруди в Римі переповнені давніми подобизнами моїх предків, а в літописах нашого міста є чимало згадок про тріумфальні походи Квінціїв на римський Капітолій, і слава нашого імені не померкла й досі, навпаки, вона тепер гучніша, ніж будь-коли. Я промовчу з соромливості про моє багатство, пам'ятаючи, що чесна бідність ― споконвічне й славне насліддя благородних римських громадян, хоч вона й засуджується простолюдом, а багатство всіма вихваляється; та я тими скарбами володію не як скнара, а як улюбленець фортуни. Я розумію, що вам тут приємно було породичатися з Егісіппом, та не бачу причини, з якої вам не хотілось би мати в Римі такого свояка, як я, коли зважити на те, яким гостелюбним господарем, яким корисним, дбайливим і могутнім протектором і в громадських справах, і в приватних можу я там для вас бути. Хто ж після сього, розумно все порахувавши і занедбавши свої примхи, схвалить ваші наміри і засудить учинок мого Егісіппа? Певно, що ніхто. Отже, Софронію видано цілком почесне заміж за Тита Квінція Фульва, родовитого, стародавнього й багатого римського громадяна, Егісіппового приятеля, і той, кому се не подобається, хто на се ремствує, чинить неслушно і не відає, що творить. Може, дехто скаже, що не на те він ремствує, що Софронія стала дружиною Титові, а на те, яким робом се зробилось ― нишком, потай, без відома друзів і родичів. Та в сьому нема нічого ані дивного, ані незвичайного. Я не буду згадувати випадків, коли дівчата обирали собі мужів проти волі батьків своїх, коли вони тікали з своїми коханцями і самі були коханками, перше ніж стати дружинами, коли вони виявляли своє заміжжя вагітністю чи породом, перше ніж словами сказати, і Родичі мусили хоч-не-хоч на те згоджуватись: нічого такого з Софронією не було, навпаки ― Егісіпп видав її за Тита чесно, пристойно і статечно. Дехто, знов, скаже, що він не мав права видавати її заміж, але то будуть нерозумні бабські забобони, вияв недостатнього розуміння справи. Не в перший раз се сталось, що доля користується різними шляхами і незвичайними засобами, щоб досягти певної цілі. Що мені до того, коли швець, а не філософ, врядив по-своєму мою справу, тайно чи явно, якщо вона вийшла на добре? Треба лише подбати, щоб нерозумний швець не брався більше до діла, а за те, що зробив, подякувати йому. Якщо Егісіпп видав заміж Софронію вдало, то нема чого нарікати по-дурному ні на нього, ні на те, яким чином він се зробив. Якщо ви сумніваєтесь у його розумі, то подбайте, щоб він більше не видавав заміж інших, а на сей раз скажіть йому спасибі. Ще ж і те нехай буде вам відомо, що не мав я думки ні хитрощами, ні ошуканством осквернити вашу честь і чистоту вашої крові в особі Софронії; хоч я взяв її за дружину таємно, та я не по-злодійському збавив її вінця, не по-ґвалтовницькому оволодів нею, не нехтував вашим родом, ― ні, я палко любив її за чарівну вроду і цноту надзвичайну, лиш боявся, що, якби я її сватав по-людськи, як ви того, може, хотіли б, ви не дали б за мене вашої улюблениці, щоб я не завіз її часом до Риму. Тож і мусив я вдатись до потайного способу, котрий ми нині вам одкрили, і вмовив Егісіппа погодитись заради мене на те, до чого він сам не був надто охочий; крім того, хоч я жагуче любив Софронію, я прагнув зійтися з нею не як коханець, а як правний муж: вона сама може посвідчити, що я торкнувся до неї лиш після того, як зашлюбився з нею перстенем, промовивши законні речі, спитавши її, чи хоче вона бути мені жінкою, на що вона одповіла ствердно. Коли їй здається, що її одурено, то й тут винен не я, а вона сама, що не спитала в мене, хто я такий. Ось той великий переступ, гріх, злочин, що Егісіпп зробив із дружби, а я з любові ― Софронія стала таємно дружиною Титові Квінцію! І за се ви на нього лютуєте, за се його бичуєте і мордуєте! Що гіршого могли б ви йому зробити, якби він оддав її за якогось простака, лайдака чи служника? Які окови, які темниці, які хресні муки чекали б його, по-вашому? Та годі вже про се; настав час, якого я, не сподівався: мій батько помер, і я мушу вернутись до Риму; ось чому, бажаючи взяти з собою Софронію, я одкрив вам те, що, можливо, приховував би і досі. Якщо ви маєте добрий розум у голові, то приймете сю річ незлобивим серцем; адже якби я мав на думці одурити вас чи зневажити, то я покинув би її, наглумившися, та боги того зроду не попустять, щоб така підлота вгніздилася коли в душі римлянина! Отже, Софронія ― моя по-всякому: і по призводу богів, і по людському закону, і по добрій волі друга мого Егісіппа, і по моїй вигадливій любові. Хоч ви, може, й гадаєте, що ви мудріші за всіх богів і людей, та нерозумно ви дієте, що сю справу засуджуєте, роблячи мені подвійні прикрощі: одно те, що затримуєте Софронію, на яку не маєте іншого права, крім того, що я попущу, а друге ― що ворогуєте на Егісіппа, якому ви по справедливості повинні бути вдячні. Я не буду зараз говорити вам більше про нерозумність ваших учинків, лиш хочу порадити вам по-хорошому: вгамуйте вашу лють, забудьте гнів і не чіпайте Софронії, щоб я розстався з вами по-приятельськи, по-рідному, як ваш свояк. Але будьте певні ― чи вам подобається те, що сталось, чи ні, як не