Ернест Міллер Хемінгуей - Твори в 4-х томах. Том 1

добре. У Монтре продаються прекрасні канадські тобогани. Брати Окси торгують тобоганами. Вони мають власний довіз.

Другий урядовець відвернувся.

— Щоб кататися на тобогані,— сказав він, — потрібна спеціальна доріжка. Ви не зможете кататися на тобогані по вулицях Монтре. Де ви надумали тут спинитись?

— Ще не знаємо, — відказав я. — Ми щойно приїхали з Бріссаго. Екіпаж стоїть на вулиці.

— Ви не прогадаєте, якщо поїдете в Монтре, — сказав перший урядовець. — Там чудовий клімат. І зовсім поруч місця, де можна займатися зимовим спортом.

— Якщо вас справді цікавить зимовий спорт, — сказав другий урядовець, — то їдьте в Енгадін чи в Мюррен. Я рішуче не можу погодитися з порадою, яку вам оце дають, — їхати задля зимового спорту в Монтре.

— У Лез-Авані, що трохи вище від Монтре, можна прекрасно займатися будь-яким зимовим спортом. — Поборник Монтре люто зиркнув на свого колегу.

— Панове, — сказав я, — на жаль, нам треба йти. Моя кузина дуже стомилася. Ми все-таки спробуємо поїхати в Монтре.

— Вітаю вас. — Перший урядовець потис мені руку.

— Думаю, ви ще пошкодуєте, що поїхали з Локарно, — сказав другий урядовець. — У кожному разі, в Монтре ви повинні зареєструватись у поліції.

— З поліцією ніяких ускладнень не виникне, — запевнив мене перший урядовець. — Ви побачите, які гостинні й привітні тамтешні люди.

— Щиро дякуємо вам обом, — сказав я. — Ваші поради для нас дуже цінні.

— До побачення, — сказала Кетрін. — Щиро дякуємо вам обом.

Вони, вклоняючись, провели нас до дверей, поборник Локарно трохи холоднувато. Ми спустилися сходами й сіли в екіпаж.

— О боже, любий, — сказала Кетрін. — Невже не можна було втекти звідти раніш?

Я сказав візникові назву готелю, що його нам порадив один з урядовців. Він підібрав віжки.

— Ти забув про варту, — сказала Кетрін.

Солдат стояв біля екіпажа. Я дав йому десять лір.

— Я ще не маю швейцарських грошей, — сказав я.

Він подякував, віддав честь і пішов. Екіпаж рушив, і ми поїхали до готелю.

— Чого це ти вирішила обрати Монтре? — спитав я Кетрін. — Ти справді хочеш туди?

— Це перша назва, що спала мені на думку, — відказала вона. — Там зовсім непогано. Ми зможемо знайти собі оселю десь у горах.

— Ти хочеш спати?

— Та я, здається, вже сплю.

— Сьогодні ми добряче виспимось. Бідолашна Кет, така була для тебе довга й важка ніч.

— Мені було хороше, — сказала Кетрін. — Особливо коли ти розпинав парасоль замість вітрила.

— Ти вже віриш, що ми у Швейцарії?

— Ні, я боюся, що ось зараз прокинусь, і все це неправда.

— Я теж.

— Але ж це правда, любий? І я оце не їду проводжати тебе на міланський вокзал?

— Сподіваюсь, що ні.

— Не кажи так. Ти мене лякаєш. А може, ми й справді їдемо туди.

— Я наче п'яний і нічого не тямлю, — сказав я.

— Покажи мені свої руки.

Я випростав долоні. Вони були обдерті до м'яса.

— Бракує тільки діри між ребрами, — сказав я.

— Не гніви бога.

Я був зовсім зморений, і в голові у мене паморочилось. Усе моє збудження минуло без сліду. Екіпаж їхав вулицею.

— Бідолашні мої руки, — мовила Кетрін.

— Не доторкайся, — сказав я. — Чорт забирай, я не тямлю, де це ми. Гей, візник, куди ми їдемо?

— До готелю «Метрополь». Хіба ви не туди хотіли?

— Туди, — сказав я. — Усе гаразд, Кет.

— Усе гаразд, любий. Не тривожся. Ми добре виспимось, і завтра ти не будеш наче п'ятий.

— Я таки зовсім п'яний, — сказав я. — Усе сьогодні достоту, як в опереті. А може, це я такий голодний.

— Ти просто натомився, любий. Усе буде добре.

Екіпаж спинився біля готелю. Хтось вийшов узяти наші валізи.

— Мені й так добре, — сказав я. Ми йшли бруківкою до готелю.

— Я знаю, все буде добре. Ти просто натомився. І стільки не спав.

— А все ж таки ми тут.

— Так, ми справді тут.

Слідом за хлопцем, що ніс наші валізи, ми зайшли в готель.

КНИГА П’ЯТА

РОЗДІЛ XXXVIII

Тієї осені сніг випав пізно. Ми мешкали в рубленому дерев'яному будинку серед сосон на схилі гори, і вночі брав мороз, так що на ранок вода у двох глечиках на туалетному столику вкривалася тонкою крижаною кірочкою. Рано-вранці до кімнати приходила пані Гуттінген, зачиняла вікна й розпалювала вогонь у високій кахляній грубі. Соснові дрова тріщали й розкидали іскри, а потім вогонь у грубі починав гуготіти, і пані Гуттінген приходила вдруге й приносила оберемок товстих полін до груби та глечик з гарячою водою. А коли в кімнаті ставало тепло, подавала сніданок. Ми снідали, сидячи на ліжку, й бачили за вікном озеро, а за озером, на французькому боці, гори. На вершинах гір білів сніг, а озеро було сталево-сіре, з голубим полиском.

Повз будинок проходила дорога в гори. Колію та валки подовж неї скувало морозом, і вони були мов залізні, а дорога вперто бралася вище гаєм, а тоді, оперезавши гору виходила туди, де були луки, і сінники, і хатини на луках край гаю над долиною. Долина була глибока, і низом її текла річечка, що вливалася в озеро, і коли вітер віяв з долини, чути було, як вода дзюрчить між камінням.

Часом ми звертали з дороги і йшли стежкою через сосновий гай. У гаю земля під ногами була пругка, мороз ще не скував її так, як дорогу. Проте й стужавіла дорога нас не лякала, бо наші черевики були підбиті цвяхами, і цвяхи на підборах уганялися в мерзлу землю, отож пройтись у таких черевиках дорогою було приємно, і це підносило дух. Та хороше було йти і гаєм.

Перед будинком, де ми оселилися, гора круто спадала до невеликої низини понад озером, і сонячними днями ми сідали на веранді, й нам видно було звивисту дорогу, що збігала вниз, і тераси виноградників на схилі другої, меншої гори, де лози вже скинули листя на зиму; і поля, переділені кам'яними огорожами, а нижче, за виноградниками, — міські будинки на вузькій рівнині понад берегом озера. На озері був острівець з двома деревами, і ті дерева скидалися на подвійне вітрило рибальського човна. Гори по той бік озера були стрімкі й гостроверхі, і ген за озером, між двома гірськими пасмами, розляглася пласка долина Рони, а ще далі, де її перетинали гори, стояла Дан-дю-Міді. То була висока засніжена вершина, вона здіймалася над усією долиною, але так далеко, що навіть не кидала на неї тіні.

Коли сонце добре пригрівало, ми обідали на веранді, а іншим часом їли нагорі, в невеликій кімнатці з нефарбованими дерев'яними стінами й великою грубою