Ернест Міллер Хемінгуей - Твори в 4-х томах. Том 1

вони нам не зроблять. Я британська громадянка, ти американець, обоє люди поважні.

— Ти маєш паспорт?

— Авжеж. Ой любий, не треба про це говорити. Радіймо із свого щастя.

— Я вже й так радію, що далі нікуди, — сказав я.

Гладка сіра кішка з настовбурченим китицею хвостом підступила до нашого столика й, муркочучи, почала тертись об мою ногу. Я нахилився і погладив її. Кетрін щасливо усміхнулася до мене.

— А ось і кава, — сказала вона.

Нас заарештували після сніданку. Ми трохи прогулялися містечком, тоді спустилися до причалу забрати свої валізи. Біля нашого човна вартував солдат.

— Це ваш човен?

— Так.

— Звідки ви приїхали?

— З того кінця озера.

— Тоді прошу вас піти зі мною.

— А наші валізи?

— Валізи можете взяти.

Я поніс валізи, Кетрін пішла поруч мене, і солдат, ідучи позаду, припровадив нас до старого будинку, де була митниця. У митниці нас узявся допитувати лейтенант, дуже худий і по-військовому суворий.

— Якої ви національності?

— Американець і англійка.

— Покажіть ваші паспорти.

Я подав йому свій паспорт, а Кетрін дістала з сумочки свій. Він довго роздивлявся їх.

— Чому ви приїхали у Швейцарію в такий от спосіб, човном?

— Я спортсмен, — відказав я. — Веслування мій улюблений спорт. Я не проминаю жодної нагоди повеслувати.

— З якою метою ви приїхали?

— Займатися зимовим спортом. Ми туристи і хочемо займатися зимовим спортом.

— Тут не місце для зимового спорту.

— Ми знаємо. Ми хочемо поїхати туди, де займаються зимовим спортом.

— Що ви робили в Італії?

— Я вивчав архітектуру. Моя кузина вивчала мистецтво.

— Чому ви поїхали звідти?

— Ми хочемо займатися зимовим спортом. Під час війни вивчати архітектуру не випадає.

— Зачекайте, будь ласка, тут, — сказав лейтенант. Він забрав наші паспорти й пішов кудись у глиб будинку.

— Любий, ти просто чудо, — сказала Кетрін. — Отак і прав своєї. Ти хочеш займатися зимовим спортом.

— Ти щось тямиш у мистецтві?

— Рубенс, — сказала Кетрін.

— Дебелі тілеса, — сказав я.

— Тіціан, — сказала Кетрін.

— Тіціанівське волосся, — сказав я. — А як щодо Мантеньї?

— Про важких не питай, — сказала Кетрін. — А втім, знаю — страсті господні.

— Еге ж, страсті господні,— підтвердив я. — Багато дір від цвяхів.

— Ось бачиш, яка в тебе золота дружина, — сказала Кетрін. — Я зможу вести розмову про мистецтво хоч з митцями, хоч з митниками.

— Онде він іде, — сказав я.

З глибин митниці з'явився худий лейтенант з нашими паспортами.

— Мені доведеться відпровадити вас до Локарно, — сказав він. — Ви можете найняти екіпаж, і з вами поїде солдат.

— Гаразд, — сказав я. — А як же човен?

— Човен конфісковано. Що в цих валізах?

Він пильно оглянув речі в обох валізах і взяв у руки пляшку з коньяком.

— Чи не зволите випити зі мною? — спитав я.

— Ні, дякую. — Він випростався. — Скільки грошей ви маєте при собі?

— Дві з половиною тисячі лір.

Це справило на нього добре враження.

— А ваша кузина?

У Кетрін було трохи більш як тисяча двісті. Лейтенантові й це сподобалося. Він почав ставитись до нас не так зверхньо.

— Якщо ви хочете займатися зимовим спортом, — сказав він, — то Венген — саме те, що вам треба. Мій батько має у Венгені дуже гарний готель. Він відкритий цілий рік.

— От і добре, — мовив я. — Ви скажете мені назву?

— Зараз напишу на картці.— Він дуже чемно подав мені картку. — Солдат поїде з вами до Локарно. Ваші паспорти будуть у нього. На жаль, таке правило. Я певен, що в Локарно вам дадуть візу або поліційний дозвіл.

Він віддав наші паспорти солдатові, і, взявши валізи, ми рушили в містечко наймати екіпаж.

— Гей! — гукнув лейтенант солдата. Тоді заговорив до нього якоюсь німецькою говіркою. Солдат почепив гвинтівку за плечі й забрав у мене валізи.

— Чудова країна, — мовив я до Кетрін.

— І така ділова.

— Ми дуже вам вдячні,— сказав я лейтенантові.

Він помахав нам рукою.

— Service[129] —сказав він.

Ми рушили за своїм вартовим до містечка.

До Локарно ми доїхали в екіпажі, солдат сидів на передку разом з візником. У Локарно з нами повелися добре. Нас допитали, одначе були дуже чемні, бо ми мали паспорти й гроші. Навряд чи вони повірили хоч одному моєму слову, і я думав собі, яка то дурна комедія, але все діялось достоту, як у суді. Ніхто не вимагав розумних доказів — досить було вигадати якусь формальну зачіпку й наполягати на ній без будь-яких дальших пояснень. Зате ми мали паспорти й збиралися витрачати гроші. Отож нам дали тимчасові візи. Ті візи в будь-яку хвилину могли скасувати. Скрізь, куди б не поїхали, ми мали реєструватись у поліції.

Чи можемо ми їхати куди захочемо? Так. А куди б ми хотіли поїхати?

— Куди ти хочеш поїхати, Кет?

— У Монтре.

— Дуже гарне місто, — сказав один з урядовців. — Я думаю, вам там сподобається.

— Локарно теж дуже гарне місто, — сказав другий. — Я певен, що вам тут сподобається. Локарно — прекрасне місто.

— Нам хотілося б поїхати туди, де можна займатись зимовим спортом.

— Монтре не місце для зимового спорту.

— Прошу пробачення, — сказав перший урядовець. — Я сам із Монтре. Побіля залізниці Монтре — Берн є чимало місць, де займаються зимовим спортом. Ви не можете цього заперечувати.

— А я й не заперечую. Я кажу тільки, що Монтре не місце для зимового спорту.

— А я не згоден, — сказав перший урядовець. — Я не згоден з цим твердженням.

— А я наполягаю на цьому твердженні.

— А я не згоден з цим твердженням. Я сам катався на люжі по вулицях Монтре. І то не раз, а багато разів. Катання на люжі — це, безумовно, зимовий спорт.

Другий урядовець обернувсь до мене.

— Хіба ви розумієте під зимовим спортом катання на люжі, пане? Повірте мені, в Локарно вам буде добре, як ніде. Тут здоровий клімат, мальовничі краєвиди. Вам тут неодмінно сподобається.

— Пан сам висловив бажання поїхати в Монтре.

— Я що таке люж? — спитав я.

— Ви чуєте, він навіть не знає, що таке люж!

То був неабиякий здобуток для другого урядовця. Він аж засяяв з утіхи.

— Люж, — сказав перший урядовець, — це те саме, що й тобоган.

— Пробачте, але я не згоден, — похитав головою другий урядовець. — Я знов не можу з вами погодитись. Тобоган і люж — зовсім різні речі. Тобоган — це канадський винахід, його роблять з пласких рейок. А люж — звичайні собі санчата на гнутих полозках. Точність щось та важить.

— А чи не могли б ми кататись на тобогані? — спитав я.

— Авжеж, можна й на тобогані,—сказав перший урядовець. — Навіть дуже