Павло Архипович Загребельний - Тисячолітній Миколай

перед настінним дзеркалом, а Климушняк уже наставив поза спиною руки, готуючись першим, як належало за рангом, здійснити облачення. Швейцар спритно вставив Климушняка в його синій ратин, тоді так само вміло огорнув дам чорнобурками, вихопивши звідкись віничок, делікатно зняв ним з одягу поважних відвідувачів неіснуючі пилинки, тоді, згинаючись в три погибелі, побіг до дверей, відчинив їх, дрібно вклоняючись, перепустив дам і Климушняка, і той належно поцінував лакейську запопадливість цього лакизи, на мить затримався вже в дверях, поліз до кишені, подлубався там, дістав п’ятнадцятикопійкову монетку, вручив її швейцару, як орден, з словами:

— За мене й за двох дам!

По п’ятаку з носа! Плата за людську нікчемність. Я хотів хоч чимось виявити свою зневагу до швейцара, показати міру його падіння. Подаючи йому номерок, додав останню свою троячку: бери, і знай нашу щедрість і наше благородство!

Не на того напав! Швейцар довго шукав мою биту-перебиту негодами шинельку, зневажливо кинув її на бар’єр і демонстративно одвернувся від мене. Ніяких зодягань, ніяких віничків і відчиняння дверей. Все на своїх місцях. Ранжир. Субординація. Порядок у танкових військах…

Так само, як у нас на агростанції. Професор Черкас — тільки чай з сухариками, а Щириця — привезене спеціально для нього з пивзаводу пиво з сметаною. Дві пляшки пива, склянка сметани. В евакуації Щириця покуштував кумису, йому сподобалося, і ось тепер він пробував замінити той екзотичний напій українською сумішшю пива з сметаною. В животі кумис, в голові орда, в душі — озвіріння — хто не з нами, той проти нас. Если враг не сдается, его уничтожают. Швиденько, гарненько, чепурненько…

В жовтні в Москві Сталін скликав дев’ятнадцятий з’їзд партії. Вождь був тільки на першому й заключному засіданнях, доповідь робив Малєнков, відкривав з’їзд Молотов, закривав Ворошилов, обидва, судячи з того, що Сталін не ввів їх до складу свого бюро, теж незабаром мали перейти до розряду шпигунів або просто небажаних елементів, партію перейменували з ВКП(б) в КПРС, тобто «комуністична» без позначки «більшовицька», і тепер Щириця, усміхаючись ще ласкавіше, гордо промовляв: «Швиденько, гарненько, чепурненько, я комуніст — і цим усе сказав!»

Із січня п’ятдесят третього року ТАРС повідомив про викриття в Кремлі терористичної групи лікарів-убивць. Помогла це зробити проста лікарка Лідія Тимащук, здається, наша землячка, запильність і вірність її нагороджено орденом Леніна, — як же тут зіставиш таку українську відданість вождеві і запеклий український націоналізм!

І знов — снігова лавина мітингів, зборів, листів до редакцій, звернень так званих трудових колективів і голосів окремих осіб — заслужених і перезаслужених, старих облізлих півнів і курчат, що тільки вилупилися з яйця: одностайне схвалення, затаврувати, пригвоздити до ганебного стовпа, покарати, знищити, щоб і сліду не зосталося!

Щириця мерщій провів збори, ходив з гросбухом, вписував у свої проскрипції всіх грішних і праведних, смачно облизувався: ах, як швиденько, гарненько й чепурненько заніс великий вождь караючу десницю!

Сталін донищував рештки вцілілого розуму. Класичну гоголівську формулу: «Я тебе породив, я тебе і вб’ю» він перевернув по-своєму: «Ви мене породили, я вас і вб’ю», і на культі Павлика Морозова, який доніс на рідного батька, виховав ціле покоління страшних циніків без бога в душі і без хреста на шиї. Кочова орда кидала в вогонь сов — цих вісників нещастя, або ж розшматовувала тих, на кого вказував шаман. Вбити носія зла означало для орди вбити саме зло, відігнати нещастя. Успадкувавши цей звичай дикої орди, людство всю свою історію боролося не з самим злом, а з тими, кого вважали носіями зла: демонами, відьмами, чарівниками, чужинцями, «ідейними ворогами». Що гірше життя, що тяжчі часи, то більше ворогів, це їхня вина. Страх, хвороби, голод, смерть — це вина іновірців, чужинців, євреїв, жінок, єретиків, виродків, духів, вампірів, вовкулаків, примар. Фактів ніхто не наводить, ними не цікавляться, замість фактів — вказуючий перст і «є така думка». Керівна думка поставлена над пізнанням і самим знанням. Очевидні факти ігноруються. Дозволено всі засоби: підтасовування фактів з минулого (окремої особи і цілої держави), препарування висловлювань (істин також), підозри, наклепи, обмови. Тих, хто не хоче брехати, переслідуємо. В історії роздуваємо незначне, все важливе замовчуємо. Торжествує посередність і нікчемність, яка скрупульозно вилічує чужі гріхи й злочини при цілковитому замовчуванні злочинів власних. Ми звикли до дрібненької брехні, до самообману, який маскуємо високою метою. Це один з найстрашніших різновидів самогубства цілого народу. Що більше обдурюємо себе, то в глибшу отхлань падаємо, і коли вже долітаємо до самого дна, тоді пробуємо бити тривогу, але тільки для того, щоб знову взятися за своє. Ми жили, мов у обложеному місті (знайдено й формулу: «капіталістичне оточення»), тому не визнавалося життя особисте, нехтувалося все людське, мобілізація, відмова від найнеобхіднішого «в ім’я», жертви, зубовний скрегіт, тотальна мобілізація — матеріальна, моральна, психічна і, сказати б, істерична. Заборони на все і на цінність найвищу — людську думку. Зникли вільні роздуми, ніхто не мав права говорити від себе, дозволялося тільки «від імені» й «за дорученням», і головне зовсім не те, що хто каже, а з якого місця промовляє, на якій висоті поставлено трибуну. Чи може бути свобода в мурашнику?

На професора Черкаса звістка про арешт кремлівських лікарів подіяла так, що він заліг у своїй книжковій печері і вперше, відколи я його знав, не гримів більше, замовк, змінився до невпізнання, до тривожності й розпачу.

— Олексію Григоровичу! — докликався я до нього, а він тільки ворушив своїми хліборобськими пальцями, але не озивався, лежав мовчки, і це було майже так само незвично, страшно і неприродно, як, скажімо, спостерігати небесний грім, що безгучно котиться в високостях.

Я вперше бачив Олексія Григоровича в такому стані. Цей дивовижний чоловік, непогамовний, мов вогняна куля, вибухонебезпечний, як гримуча ртуть, і нестримно-рухливий так само непередбачувано й некеровано, як ртуть, зненацька знерухомів, втратив усю свою життєвість, замовк, збайдужів до всього на світі.

— Що з вами, Олексію Григоровичу? — допитувався я. — Щось болить?

Професор ворушив пальцями: не болить нічого.

— Серце? — не відступав я.

— Ні, не серце, — ворушилися пальці.

— А що ж? Чим вам помогти?

— А нічим! — несподівано бадьорим голосом озвався Черкас. — Ніхто мені не поможе і взагалі — не поможе нікому. Ніхто і ніяка сила…

Як завжди, він найперше дбав не про себе, а про весь світ, та що світ, коли в тебе перед очима гине дорога людина, а ти нічим не можеш допомогти!

— Я викличу лікаря, Олексію Григоровичу.

— Лікаря? — Він скосив на мене цікаве око. — Де ж ви його візьмете?