Генрік Сенкевич - Вогнем і мечем

ставало темно, як у пеклі, і знову червоні зиґзаґи блискавок роздирали чорну завісу ночі. Знявся вихор, зриваючи шапки, прапорці, прапори, і як оком змигнути розметав їх тисячі по полю. Блискавки спалахували одна за одною, і от уже все змішалося в єдиний хаос: удари грому, блискавиці, вихор, морок і пломінь; небеса розлютовувалися – так само, як люди.

Гроза, подібної якій із незапам’ятних часів не бувало, розбушувалася над містом, замком і обома таборами. Бій припинився. Нарешті розверзлися небесні безодні – не струмені навіть, а потоки ринули на землю. Світ сховався за стіною води, за два кроки нічого не можна було побачити. Трупи попливли по ровах. Штурм припинився; козаки цілими полками бігли назад у табір, мчали наосліп, зіштовхуючись один з одним, і, приймаючи своїх за ворогів, розсипалися в пітьмі по полю; за ними, загрузаючи в багнюці, перекидаючись, котилися гармати і вози з бойовим спорядженням. Вода розмила облогові земляні споруди, вирувала в ровах і траншеях, просочувалася в землянки, хоч ті й були оточені ровами, і з шумом неслася по рівнині, мовби поспішаючи наздогнати козаків, що втікали.

Злива ставала все сильнішою. Піхота залишила вали, шукаючи укриття в наметах, лише кавалерія старости красноставського і Скшетуського не діставала наказу до відступу. Вершники стояли пліч-о-пліч, немов посередині озера, обтрушуючи із себе воду. Помалу гроза почала вгамовуватися. По півночі дощ нарешті припинився. У розривах хмар подекуди проглянули зірки. Минула ще година – і вода трохи спала. Тоді перед корогвою Скшетуського неждано з’явився сам князь.

– Що порохівниці, – запитав він, – не намокли?

– Сухі, ваша світлість! – відповів Скшетуський.

– Це добре! Геть із коней і марш по воді до облогових веж: підсиплете пороху та підпалите. І щоб тихо було! Пан староста красноставський піде з вами.

– Слухаюся! – сказав Скшетуський.

Раптом князеві потрапив на очі мокрий Заглоба.

– Ви просилися на вилазку – якраз пора, вирушайте! – наказав він.

– Ач пофортунило! – буркнув Заглоба. – Тільки цього ще не вистачало!

Через півгодини два загони лицарів, по дві з половиною сотні кожний, бігли по пояс у воді з шаблями в руках до страшних козацьких гуляй-городків, які стояли за півверсти від окопів. Один загін вів «лев над левами», староста красноставський Марек Собєський, що і слухати не захотів про те, щоб залишитися в окопах, а другий – Скшетуський. Челядь несла за лицарями мазниці з дьогтем, сухі смолоскипи і порох; посувалися безшумно, як вовки темної ночі підкрадаються до кошари.

Невеличкий лицар добровольцем приєднався до Скшетуського: такі експедиції пан Міхал любив більше за життя. Тепер він бадьоро шльопав по воді, і в серці його була радість, а в руці шабля. Поруч крокував з оголеним Зірвиглавцем пан Підбийп’ятка, помітно серед усіх вирізняючись, тому що від найвищих вищим був на дві голови. Між ними, пихкаючи, поспішав Заглоба і невдоволено бурчав, передражнюючи князя:

– «Просилися на вилазку – вирушайте!» Прекрасно! Псові на злучку по такій би мокречі йти не захотілося. Щоб мені в житті нічого, крім води, в рот не брати, якщо я вилазку прираяв у таку пору. Я не качка, і черево моє не човен. Завжди відчував до води відразу, особливо до такої, в якій падло холопське мокне…

– Помовчіть, пане! – сказав пан Міхал.

– Самі помовчіть! Добре вам, коли ви з піскаря росточком і плавати вмієте. Я більше скажу: не завадило б князеві на подяку за розправу з Бурляєм спокій мені дати. Заглоба своє зробив, нехай інші спробують зробити стільки, а Заглобі дайте спокій: гарні ви будете, коли його не стане! О Господи! Якщо я в яку діру провалюся, зробіть милість, витягніть хоч за вуха, бо захлинусь одразу.

– Тихо, пане! – сказав Скшетуський. – Козаки в укриттях сидять, ще, не дай Боже, почують.

– Де? Ви що, шановний пане, мелете?

– А он там, у тих землянках під дерном.

– Цього ще не вистачало! Побий їх небесні громи!

Продовжити нарікання Заглобі не дав пан Міхал, затуливши йому рот долонею: земляні укриття були вже за якихось півсотні кроків перед ними. Лицарі, щоправда, намагалися йти тихо, але вода хлюпотіла в них під ногами. На щастя, знову полив дощ і кроки заглушалися його шумом.

Сторожі біля укриттів не було. Та й хто міг очікувати вилазку після штурму та страшної грози, що немов озером розділила супротивників?

Пан Міхал із паном Лонгинусом вирвалися вперед і першими досягли земляного укриття. Невеличкий лицар, уклавши шаблю в піхви, ковшиком склав біля рота долоні і крикнув:

– Гей, люди!

– А що? – відгукнулися зсередини голоси. Козаки, видно, вирішили, що прийшов хтось свій із табору.

– Слава Богу! – відповів Володийовський. – Пустіть-но, братики.

– А ти що, як увійти, не знаєш?

– Уже знаю! – вигукнув невеличкий лицар і, відшукавши вхід, вскочив усередину.

Пан Лонгинус і ще кілька людей убігли за ним слідом.

У ту ж секунду нутро землянки наповнилось несамовитим лементом: одночасно інші лицарі з криком кинулися до інших укрить. У темряві лунали стогони, чувся брязкіт заліза; якісь чорні постаті кудись бігли, інші падали додолу, часом гримів постріл, але все це тривало не довше чверті години. Козаки, здебільшого захоплені вві сні, навіть не пручались – усі полягли, не встигнувши схопитися за шаблі.

– До гуляй-городків! До гуляй-городків! – пролунав голос старости красноставського.

Лицарі кинулися до веж.

– Зсередини підпалювати, зовні мокро! – крикнув Скшетуський.

Але наказ нелегко було виконати. У вежах, збитих із соснових колод, не було ні дверей, ні яких-небудь отворів. Козацькі стрільці піднімалися на них по драбинах, гармати ж (а вміщувалися туди тільки найменші) втягували на мотузках. Деякий час лицарі тільки бігали навколо, марно хапаючись за кути і рубаючи шаблями дерево.

На щастя, у челядників були сокири: їх вони і пустили в хід. Староста красноставський наказав підкладати знизу бляшанки з порохом, прихоплені спеціально для цієї мети. Запалили дьоготь у мазницях і смолоскипи – полум’я почало лизати колоди, хоч і мокрі зовні, але наскрізь просочені смолою.

Одначе перш ніж зайнялося дерево, перш ніж вибухнув порох, пан Лонгинус нагнувся і підняв величезний валун, викопаний козаками із землі.

Щонайперші силачі вчотирьох би не зрушили цей камінь із місця, та лицар тримав його у своїх могутніх руках, розгойдуючи злегка, і лише при світлі мазниць можна було помітити, що кров прихлинула до лиця велетня. Солдати оніміли від захвату.

– Геркулес! Бодай йому! – здійнявши над головою руки, вигукнув хтось.

Пан Лонгинус тим часом, підійшовши до облогової вежі, котру ще не встигли підпалити, відкинувся і пошпурив камінь у стіну – у саму її середину.

Ті, що стояли навколо,