Джеймс С. А. Корі - На згарищi Сiболи, Джеймс С. А. Корі

далі довкола вежі.

Та ось він почув голос Мертрі — й аж потім угледів самого

безпеківця. Спокійний, примарно-моторошний голос, що мов

випливав із дощової сірятини, лише мало-помалу вирізнився у

людиноподібну пляму, ледь темнішу за довколишній морок.

— …негайно діяти. Вони пішли на ескалацію. Ми ж матимемо

той аргумент, що діяли стримано до того моменту, коли…

Таке говорив Мертрі, але урвав мову, зачувши шаргання

Голденових ніг.

— І що ви тут робите? — спитав Голден.

Мертрі все ще був сліпий. Небезпечно було йому, в такому

стані, вештатися понадвірку. Тут як не в калюжу вскочиш, то

послизнешся на ковзькій розгрузлій глині й упадеш, ойкнути не

встигнеш. А тих смертослизів вода повиганяла на поверхню

просто безліч, аж Голден чудувався, чи не є Ілус порожнистою

подобою м’яча, повною отруйних слимочервів.

— Я у власних справах, капітане, — одчикрижив Мертрі, лише

трохи обернувшись на Голденів голос.

— Натяк, щоб і я дбав тільки про власні?

— Радий, що до вас дійшло.

Довгу хвилю два чоловіки стояли мовчки. Десь там, дуже

високо над ними, їхні залоги, можливо, наразі стріляли одна в

одну. Вороги? Але водночас ніби й ні. Якась частина

Голденового розуму, затурканого хронічним безсонням, бажала

замирити з Мертрі й КЕХ. Чи принаймні не хотіла брати на своє

сумління загибель цього служаки.

— Тут, надворі, небезпечно, — сказав Голден силувано

спокійним та рівним голосом.

— А яка вам різниця?

І знову ті зціплені щелепи процідили різку відповідь і мовби

виклацали останнє слово. Своїм гнівом Мертрі неначе кинув

Голденові тонесеньку скіпочку надії. Чи не вирвалася Наомі на

волю? Негайно перемовитися з Алексом!

— Я не можу дозволити вам загинути під час мого

пильнування, — мовив Голден.

— Ціную вашу турботу.

Смішне трішки було воно, це ходіння навшпиньки навколо

дражливого питання: мов коти навколо гарячої каші. Адже

обидва вони знали, що діється. А Голденові здалося: вони мов ті

гравці в покер, що прикидаються, ніби не бачать, які карти в

іншого на руках.

— Можна, я допоможу вам повернутися досередини? — спитав

Голден.

— Я маю саме тут довершити деякі свої справи, — відказав

Мертрі, посміхаючись своєю непевною, неначе приклеєною

посмішкою.

— Якщо ми згодом знайдемо десь тут ваш труп, я всім

розповім, що я вас застерігав.

— Якщо я маю загинути, — відповів Мертрі, вклавши у свою

посмішечку відтіночок трішечки більшої щирості, — то

попередньо постараюсь лишити записку про те, що сталося це

не з вашої вини.

І дав знак: розмову закінчено — тим, що відвернувся й

промимрив щось у свій ручний термінал. То Голден облишив

його й негайно викликав Алекса.

— Трішки клопітно тут, капітане, — не вітаючись, буркнув

Алекс.

— Скажи мені: тобі клопітно, бо ти якраз урятував Наомі й усе

в ажурі? Що, вона вже на кораблі?

Цілу довгу паузу тривало зітхання, яке Алекс видихав у

мікрофон.

— Це ти про ту справу, коли ти посилав мене визволити Наомі?

Ага! Ну, а я послав Басію.

Голден крутнувся на каблуці: чи не підслуховує Мертрі? Шеф

кехівської сек’юриті все ще розмовляв по своєму терміналу.

— То що: ми послали одного в’язня, щоб визволив ув’язнену?

Якщо це не спрацювало, то наразі я, либонь, спостерігаю, як

Мертрі наказує стратити їх обох!

— Ні-ні! — поспішив заперечити Алекс. — Спочатку вийшов із

того просто пшик, але той радіобалак, що доходить до мене, наводить на думку, що з Наомі все гаразд. А насправді я

припускаю, що вона не тільки сама спроможеться утекти, а ще й

при цьому Басію врятує!

Голден не втримався: як зарегоче! Аж Мертрі завертів

головою, сліпими очима видивляючись, звідкіля такий сміх.

— А воно наче й на правду виходить. Де ж вони в цю хвилину?

— Трохи плутана картинка, як по правді, — признався Алекс. —

Я точно визначаю Басіїну проміжкову частоту поза межами

«Ізраеля».