Дебора Харкнесс - Сповідь відьом. Тінь ночі

щоб бути краще готовими до потенційних кроків Конгрегації. Світ без Феби був немислимий, але Натаніель теж став майже так само незамінним. — Цей чортів телескоп може перетворитися на серйозну проблему. Спинним мозком відчуваю. Усе, що треба Конгрегації, — це відьма, що подорожує в часі, та оця газетна історія. І вони матимуть на руках усе необхідне, щоб повернутися в минуле й знайти мого батька.

— Твій батько там надовго не затримається, якщо він і досі там перебуває взагалі.

— Слухайте, бабусю, — спитав Маркус із ноткою розпачу в голосі, приклеївшись поглядом до тексту навколо діри, яку прорізала Ізабо в газеті «Таймс», — а звідки ви це можете знати, га?

— Спочатку були мініатюри, потім лабораторні записи й ось тепер — телескоп. Я знаю мою невістку. Цей телескоп є саме тим жестом, який Діана зробила б, коли б вже не мала що втрачати. — Ізабо підвелася і прослизнула повз свого онука. — Діана та Метью повертаються додому.

Вираз обличчя Маркуса став якимось нерозбірливим.

— А я гадала, що ти зрадієш поверненню батька, — тихо сказала Ізабо, зупиняючись біля дверей.

— Останні кілька місяців були важкими, — похмуро мовив Маркус. — Конгрегація чітко дала зрозуміти, що їй потрібна книга та донька Натаніеля. Тож коли тут з’явиться Діана…

— Вони не зупиняться ні перед чим, — продовжила Ізабо і повільно зітхнула. — Нам принаймні вже не треба буде турбуватися, що з Діаною та Метью щось трапиться в минулому. Ми будемо разом отут, у Сеп-Турі. Битимемося пліч-о-пліч. І помиратимемо пліч-о-пліч.

— Так багато змінилося з листопада минулого року… — сказав Маркус, утупившись поглядом у блискучу поверхню столу так, наче стіл був відьмою і мав змогу показати йому майбутнє.

— Підозрюю, що в їхньому житті також сталося багато змін. Але батькова любов до тебе є незмінною. Сарі негайно потрібна Діана. А тобі потрібен Метью.

Узявши свою вирізку, Ізабо подалася до Круглої вежі, залишивши Маркуса наодинці зі своїми думками. Колись та вежа була улюбленою в’язницею Філіпа. А тепер вежа використовувалася як сховище старих родинних документів. Хоча двері до кімнати на третьому поверсі й були прочинені, Ізабо різко постукала по них.

— Тобі не треба стукати. Це твій будинок. — Хрипкість Сариного голосу свідчила, що вона викурила багацько цигарок і випила чимало віскі.

— Якщо ти отак завжди поводишся, то мені до біса приємно, що я у тебе не в гостях.

— Ти? У мене в гостях? — стиха розсміялася Сара. — Та я б тебе й на поріг не пустила.

— Зазвичай, вампірам не треба запрошення. — Ізабо з Сарою довели мистецтво обміну саркастичними уколами до бездоганності. Маркус та Емілі безуспішно намагалися переконати їх дотримуватися загальноприйнятих правил ввічливості, але обидва матріархи кланів усвідомлювали, що їхні гострі перепалки допомагають їм зберігати крихкий баланс сил. — Ти б не стирчала тут нагорі, Саро.

— А чом би й ні? Боїшся, що я застуджуся й ласти склею, га? — Раптом голос Сари перервався від сильного болю, і вона зігнулася навпіл так, наче її ударили в живіт. — Нехай допоможе мені богиня, я так скучаю за нею. Скажи, що це мені наснилося, Ізабо. Скажи, що Емілі й досі жива.

— Це тобі не наснилося, — якомога лагідніше сказала Ізабо. — Ми всі сумуємо за нею. Знаю, Саро, що в твоїй душі утворилася порожнеча і та порожнеча болить.

— Поболить і перестане, — похмуро мовила Сара.

— Ні. Не перестане.

Сара підняла погляд, вражена пристрасністю Ізабо.

— Кожен день свого життя я тужу за Філіпом. Сходить сонце, і серце моє криком кричить, звучи його. Я вслухаюся, сподіваюся почути його голос, але натомість чую тишу. Я жадаю його дотику. А коли сонце сідає, я іду спати з думкою про те, що мій чоловік, моя пара, пішов із цього світу, і я більше ніколи не побачу його обличчя.

— Хочеш полегшити моє страждання, але марно, нічого не вийде, — відказала Сара, і сльози потоком линули з її очей.

— Емілі загинула заради того, щоб могло жити дитинча Софі та Натаніеля. Ті, хто брали участь у її вбивстві, заплатять за це, обіцяю. Де Клермони дуже вправні у мистецтві помсти, Саро.

— А мені що — від помсти полегшає? — скептично скривилася Сара крізь сльози.

— Ні. Полегшає, коли споглядатимеш, як Маргарет із маленької дівчинки перетворюватиметься на дорослу жінку. І ось це також допоможе. — Ізабо поклала на коліна Сарі газетну вирізку. — Діана та Метью повертаються додому.

Розділ 6

Світ Новий — Світ Старий

41

Моя спроба потрапити до Старої Хижки майбутнього зі Старої Хижки минулого виявилася невдалою. Я зосередилася на вигляді й запаху цієї будівлі й бачила ниті, що пов’язували до неї мене та Метью — брунатні та золотисті. Але вони безперервно вислизали з моїх пальців.

Натомість я спробувала потрапити до Сеп-Тура. Ниті, що пов’язували нас із шато, були забарвлені характерною для Метью сумішшю чорного й червоного, просякнутого сріблом. Я уявила собі дім, повний знайомих облич — Сара та Ем, Ізабо й Марта, Маркус та Міріам, Софі й Натаніель. Але до тієї тихої гавані я теж не змогла дібратися.

Рішуче ігноруючи наростаючу паніку, я почала перебирати сотні потенційних варіантів альтернативного пункту призначення. Оксфорд? Станція метро Блекфраєрс у Лондоні? Собор Святого Павла?

Мої пальці безупину поверталися до того самого пасма в тканині часу, але воно було не шовковистим та гладеньким, а грубим і шорстким. Поволі йдучи цим звивистим пасмом, я виявила, що то — ніяке не пасмо, а корінь, що тягнеться до якогось дерева. Щойно я це виявила, як раптом перечепилася об якийсь невидимий поріг і гепнулася до великої кімнати дому Бішопів.

Рідна домівка. Я приземлилася на коліна й руки, приплескавши вузлуваті мотузки долонями до підлоги. Її широкі соснові дошки були гладенькі, бо сторіччями відполіровувалися мастикою та ногами моїх численних предків. Мої долоні відчули їхню спорідненість та близькість, які були ознакою постійності й незмінності в нашому мінливому світі. Я підняла очі, майже впевнена, що зараз побачу моїх тіток, які чекають на мене у передпокої. Я так легко знайшла шлях до Медісона, що була впевнена, що це тітки підказали мені дорогу і «заводили» мене на посадку, мов авіаційні диспетчери. Але повітря в домі Бішопів було неживе й нерухоме, наче у нас