Оксана Дмитрівна Іваненко - Марiя

— Машенько! Марі! Ти мариш! — кинувся до неї Митя, який був у сусідній кімнаті. — Що з тобою. Марі? Я зараз покличу лікаря!

Її била пропасниця. Усе і всі мішалися в голові.

— Не йди! Не кидай мене саму! — крикнула вона раптом.

— Що ти? Ти мене не кидай! — якось простой лагідно, як малій дитині, мовив Митя і став гладити її руки.

Богдась до батька запізнився. Цього ніколи не могла простити собі Марія і ніколи, ні з ким про це не говорила.

10

Марія поїхала до Москви зустріти Богдана, який нарешті повертався з Орла.

Митя проводжав її на вокзал. Вона була ніжна до нього, але вся та ніжність була начебто якась машинальна, зовнішня, а її думки були вже далеко, далеко від нього, уже там, у Москві. Та вона наказувала йому, щоб він писав їй щодня, обов'язково щодня і обов'язково про все, про все.

Потім уже, коли вона була в вагоні, а він стояв коло вікна і намагався протерти рукавичкою замерзле вікно, — адже був останній день листопада, — і коли востаннє неясно майнуло її обличчя, — йому стало сумно, не тільки сумно за себе, а без краю шкода її. Миті хотілося сказати, що живому треба жити з живими, діяти, жити життям, а не спогадами та розпачем. Адже він передбачав, які сумні думки охоплять Її там, у Москві. Вона силоміць, так, він певний, що силоміць, усміхнулась йому і гукнула, вірніше показала жестом, щоб він ішов, бо холодно. Звичайно, він чекав, поки поїзд рушить, і тоді тільки побрів додому, де враз усе йому здалося порожнім, злннялим, позбавленим змісту.

Йому все ж таки не хотілося йти з кімнати, де вони разом працювали і де він раптом став таким щасливим, та тепер все здавалося непевним, випадковим...

І наче все було давно-давно, і хоча в'ід її від'їзду минуло лише кілька годин, — кілька годин він просидів майже непорушне в цій кімнаті, — усе, що трапилось між ним і Марією, здавалося якимось «plusquamperfectum» — давно-давно минулим часом, бо перед ним виринало її сумне обличчя у вагоні поїзда, вимушена усмішка, розвіяний погляд...

Але ж не повинні, не повинні з'являтися сумніви, що вона не повернеться до нього, що вона не буде з ним! Він візьме себе в руки, працюватиме, він підготує до її приїзду Брема — треба швидше купити книги, треба уважно виконати всі її дрібні доручення і,звичайно, писати щодня! Вона це повторювала кілька разів, значить, вони, його листи, їй потрібні! І він писав їй. Щодня.

Поряд із його блискучими, іскрометними статтями, де буяли думки, несподівані, часто такі гострі, пронизливі, що одразу примушували кожного читача замислитися і — або захопитися, або, навпаки, обуритися, тільки не лишали спокійним та байдужим нікого, — поряд з цими статтями листи його до Марії, безмежно коханої та жаданої, були до дитячої наївності простодушні, їдверті в своєму смутку, інколи така безпорадність просякала їх, лейтмотив лунав один— повертайся .швидше!'

«Мила, хороша моя Машо! Написав це звернення і замислився з пером у руках. Не знаю, що я тобі хотів сказати, не вмію ясно висловити, про що я думав. Та основний мотив все тогі же:

люби ти мене, а вже я — так тебе люблю і ще любитиму, що тобі, звичайно, не буде холодно й журно жити на світі. Мила! Як м'и з тобою можемо весело працювати й розумно розважитись!»

Тільки б вона його любила!

Він писав щодня, докладно: як минув день, де був, кого бачив, хто заходив — Слепцов, Кутейников, приїхав її паризький приятель— Карл Бенні, в них зупинився, ходили з ним у лазню... Він сам відчував, що пише їй нецікаво, не те, що треба.

«Ти, можливо, будеш незадоволена тим, що. я все розповідаю тобі найдрібніші факти, замість того, щоб поділитися з тобою моїми думками й почуттями. Але що ж, друже мій, робити, коли ніякі думки не спадають у голову і коли почуття все ті ж самісінькі: чекаю тебе, жадаю тебе, чекаю і бажаю з твоєю допомогою міцного, доброго і живого щастя».

Вона відповідала коротенькими записочками на кілька рядків. Вона взагалі не дуже полюбляла писати листи. Ще Тургенев сміявся з її звички слати телеграми. І ці записочки були схожі на телеграми.

«Від Богдана ще нема депеші. Сьогодні я всі справи закінчу. Поспішаю тобі надіслати цього листа і тому не розповідаю нічого. Обіймаю тебе. До побачення.

Віддана тобі M. M. Сьогодні писатиму увечері».

Але й увечері лист був довший лише на кілька рядків. Тільки й того, що «віддана тобі M. M.»

Але ж так вона і чужим, стороннім людям листи підписувала, не вкладаючи особливого змісту. Просто формула епістолярного етикету.

Хоч би вона в цьому листі, де пише йому про побачення з Володимиром Вадимовичем і що поїхала разом з ним до «них», додала б щось ніжніше, заспокоююче... А от у листі до Наталі Федорівни, жінки, яка стала вести їхнє господарство — чи то домоуправительки, чи то економки, — було написано, що приїхав один знайомий, якого ані вона, Наталя Федорівна, ані Дмитро Іванович Писарев не знають, а знає Бенні. Наталя Федорівна повідомила про це без усякого навмисного злого наміру за обідом, переказуючи взагалі листа — далеко довшого, ніж Миті.

— Та це ж, певне, Володимир Вадимович, молодший бра". Олександра Вадимовича, — вихопилося у Бенні. — Він же