Генрік Сенкевич - Вогнем і мечем

продовжу; отже, пан Підбийп’ятка з Мишікишок горезвісного Полуяна порішив, а я Бурляя. Причому, не буду приховувати, ваших би я огулом за одного Бурляя віддав, отого мені й найтяжче дісталося. Диявол був, не козак, вірно? Були б у мене сини legitime natos,[199] добре б я їм залишив ім’я. Цікаво, що його величність король і сейм скажуть і як нас нагородити зволять, нас, що більш сіркою і селітрою годуються, ніж чим іншим?

– Був один лицар, який усіх нас доблестю перевершував, – сказав пан Лонгинус, – лиш імені його ніхто не знає і не пам’ятає.

– Хто такий, цікаво? Либонь у давнину? – запитав, відчувши себе ураженим, Заглоба.

– Ні, братику, не в давнину – це той, що короля Густава Адольфа під Тшцяною з конем разом повалив на землю і полонив, – відповів йому Підбийп’ятка.

– А я чув, це під Пуцьком було, – втрутився невеличкий лицар.

– Король усе-таки вирвався й утік, – додав Скшетуський.

– Істинно так! Мені дещо на цей рахунок відомо, – сказав, примруживши здорове своє око, Заглоба, – я тоді саме в пана Конєцпольського, батька нашого хорунжого, служив. Знаємо, знаємо! Скромність не дозволяє цьому лицареві назвати своє ім’я, от воно невідомим і залишилося. Хоча, треба вам сказати, Густав Адольф був великий войовник, Конєцпольському мало чим поступавсь, але з Бурляєм у двобої тяжче довелося, ви вже мені повірте!

– Що ж, виходить, це ви, пане, здолали Густава Адольфа? – запитав Володийовський.

– Я коли-небудь вам похвалявся, скажіть чесно, пане Міхал?… Добре вже, нехай випадок цей залишається в забутті, мені й нині є чим похвастатися: навіщо згадувати колишнє!.. Страшно після цього пійла буркоче в череві – що більше сиру, то сильніше. Винна юшка куди краща – слава Богу, зрештою, хоч ця є, незабаром і того, можливо, не буде. Ксьондз Жабковський говорив, припасів у нас кіт наплакав, а йому як із його пузом: справжня сорокавідерна бочка! Мимоволі занепокоїшся… Але гарний, одначе, наш бернардинець! Подобається мені страшенно. Хто-хто, а вже він скоріше жовнір, аніж служитель Божий. Не доведи Господи, зацідить по пиці – хоч зараз біжи по труну.

– Так! – вигукнув невеличкий лицар. – Я вам іще не розповідав, як відзначився нині вночі ксьондз Яскульський. Захотілося йому подивитись на битву з бастіону, що праворуч од замку, – знаєте, величезна ця вежа. А треба вам сказати, що ксьондз чудово зі штуцера стріляє. Сидить, значить, він там із Жабковським і говорить: «У козаків стріляти не буду, як-не-як християни, хоч і в гріхах загрузли, але в татар, каже, ні, не можу втриматись!» – і давай смалити, за всю битву десятка три уклав начебто!

– Якби все духівництво таке було! – зітхнув Заглоба. – А то наш Муховецький тільки руки здіймає до небес та плаче, що стільки проливається християнської крові.

– Це ви, пане, даремно, – серйозно зауважив Скшетуський. – Ксьондз Муховецький – святої душі людина, і кращий тому доказ, що хоч він за інших двох не старший, вони перед чеснотою його благоговіють.

– А я в праведності його нітрохи не сумніваюся, – відповів Заглоба, – навпаки: думається мені, він і самого хана в істинну віру обернути здатен. Ой, шановні панове! Гнівається, треба гадати, його величність хан усемогутній: воші на ньому либонь розкашлялися з переляку! Коли до переговорів справа дійде, поїду, мабуть, і я з комісарами разом. Ми ж давні з ним знайомі, колись він вельми прихильно до мене ставився. Може, пригадає.

– На переговори, певно, Яницького пошлють, він по-їхньому, як по-польському, вміє, – сказав Скшетуський.

– І я не гірше, а вже з мурзами й зовсім запанібрата. Вони дочок своїх у Криму за мене віддати хотіли, бажаючи мати гідне продовження роду, тільки я під ту пору був молодий і з невинністю своєю не укладав угод, як милий приятель наш, пан Підбийп’ятка з Мишікишок, тому й навитворяв у них там чимало.

– Слухать гидко! – мовив пан Лонгинус, опустивши очі.

– А ваша милість як грак учений: одне і те ж торочить. Недарма кажуть, литвиння-ботвиння ще людської мови до пуття не навчилося.

Подальше продовження бесіди перерване було шумом, який доносився крізь стіни намету, й лицарі вийшли подивитися, що відбувається. Безліч жовнірів стовпилися на валу, оглядаючи місцевість, що за минулу ніч сильно перемінилась і продовжувала змінюватися на очах. Козаки, повернувшись із останнього штурму, теж не гаяли часу; вони насипали шанці, затягли на них гармати, такі довгоствольні та могутні, яких не було в польському стані, почали копати поперечні звивисті траншеї й апроші; здалеку здавалось, поле засіялося тисячею величезних кротовин. Уся положиста рівнина ними була вкрита, всюди серед зелені чорніла свіжоскопана земля, і скрізь повно було працюючого люду. На перших валах уже й червоні козачі шапки виднілися.

Князь стояв на валу зі старостою красноставським і паном Пшиємським. Трохи нижче каштелян бєльський у зорову трубу спостерігав за роботою козаків і говорив коронному підчашому:

– Ворог починає регулярну облогу. Думаю, доведеться нам відмовитись од окопної оборони та перейти в замок.

Почувши ці слова, князь Ярема сказав, нахилившись зверху до каштеляна:

– Хай Бог боронить нас од такої помилки: це все одно що по своїй волі в капкан забратися. Тут нам перемогти або вмерти.

– І я тієї ж думки, хоч би і знадобилося щодня по одному Бурляю забивати, – втрутився в розмову Заглоба. – Від імені всього воїнства протестую проти судження ясновельможного пана каштеляна.

– Це не вам, добродію, вирішувати! – сказав князь.

– Мовчіть! – прошепотів, смикнувши шляхтича за рукав, Володийовський.

– Ми їх у цих земляних укриттях як кротів передавимо, – продовжував Заглоба, – а я прошу у вашої ясновельможності дозволу піти на вилазку першим. Вони мене непогано вже знають, нехай познайомляться ліпше.

– На вилазку?… – перепитав князь і брови насупив. – Постривайте-но… Ночі з вечора темні бувають… – І звернувся до старости красноставського, пана Пшиємського та регіментаріїв: – Прошу на раду, шановні панове.

І спустився з валу, а за ним пішли всі воєначальники.

– О Господи, що ви робите, пане? – дорікав тим часом Заглобі Володийовський. – Як так можна? Чи ви служби і порядку не знаєте, що втручаєтеся в розмови старших? Хоч який великодушний князь, але у воєнний час із ним жарти погані.

– Пусте! – відповідав Заглоба. – Пан Конєцпольський-старший суворий був як лев, але порад моїх завжди додержувався неухильно. Нехай мене нині ж вовки зжеруть, якщо хто скаже, що не моїм лише підказкам завдяки він двічі розбив Густава Адольфа. З ким, з ким, а з високими особами я говорити вмію! Хоч би і зараз: помітили, як князь obstupuit,[200] коли я йому щодо вилазки підкинув думку?