Донна Тартт - Щиголь

червоний килим, і цілий вечір перед нами, вона стуляє руки в рукавичках і запитує: «А ти не хочеш попкорну?» — «Звичайно хочу, — і я стрибаю до прилавка, — попкорн тут дуже смачний», а потім ми разом заходимо до кінотеатру, я ніби випадково торкаюся її спини, оксамитової спини її пальта, бездоганне коричневе пальто, й бездоганний зелений капелюшок, і досконала, досконала руда голівка — «тут — біля проходу? Тебе влаштовує біля проходу?», ми ходили в кіно достатню кількість разів (п’ять), щоб я ретельно запам’ятав, де вона любить сидіти, до того ж я знав про це від Гобі після років непомітного розпитування, щоразу по крихті видобуваючи з нього інформацію про її смаки, про те, що вона любить і не любить, про її звички, протягом майже десяти років ставлячи, ніби випадково, по одному за раз, запитання про те, чи вона любить це, чи любить те; й ось вона тут, поруч зі мною, усміхається мені, мені! І хоч у кінотеатрі забагато людей, бо це сеанс о сьомій годині, людей значно більше, аніж я міг витерпіти зі своєю тривогою й ненавистю до наповнених людьми приміщень, і люди сюди приходили навіть після того, як фільм уже почався, але мені було байдуже, я міг би сидіти з нею навіть в окопі біля Сомми під снарядним обстрілом німців, і для мене важила б лише її присутність у темряві, її рука поруч моєї руки. І музика! Ґленн Ґульд за фортепіано, з розкуйовдженим волоссям, збуджений, із закинутою назад головою, посланець зі світу янголів, піднесений і поглинутий поривом натхнення! Я крадькома поглядав на неї, неспроможний стриматись. Але минуло принаймні півгодини, перш ніж я набрався мужності повернутися й подивитися на неї уважно — на її профіль, осяяний білим світлом з екрана, і на свій жах зрозумів, що фільм їй не подобається. Вона нудиться. Та ні, вона засмучена.

Решту фільму я просидів у препоганому настрої, майже його не бачачи. Або, радше, я бачив головного героя фільму, але зовсім по-іншому: не як опанованого екстазом генія; не як самотнього містика, що героїчно залишає сцену на вершині своєї слави, щоб заховатись у снігах Канади, — а як іпохондрика, відлюдника, вигнанця. Параноїка. Залежного від таблеток. Та ні: наркомана. Одержимого. Вічно він у рукавичках, смертельно боїться мікробів, протягом усього року кутається в шарфи, конвульсивно зсудомлюється. Зсутулений дивак, що не спить ночами, такий невпевнений у собі й неспроможний підтримувати навіть звичайні взаємини з людьми, що (під час інтерв’ю, яке тепер здалося мені ідіотським) він попросив звукорежисера сходити з ним до адвоката, щоб вони могли офіційно оголосити себе братами, — така собі трагічна версія, у варіанті старого генія, нашого братання з Томом Кейблом, коли ми з ним стискали свої порізані великі пальці на темному подвір’ї його будинку, або — ще більш дивний спосіб — Борис, що хапає мою закривавлену руку, якою я щойно врізав йому на гральному майданчику, й притискає її до свого рота, також закривавленого.

XXVII

— Фільм тобі не сподобався, — імпульсивно сказав я, коли ми вийшли з кінотеатру. — Пробач.

Вона подивилася на мене таким поглядом, ніби її вразило те, що я взагалі це помітив. Ми з нею вийшли в синюватий, підсвічений мріями світ, потім ступили на перший у цій порі року сніг, завглибшки дюймів у п’ять.

— Ми могли піти, якщо тобі не хотілося його дивитися.

У відповідь вона лише похитала головою з якимсь приголомшеним виразом обличчя. Снігопад завихрювався, наче падав у казковому світі, наче був чистою ідеєю Півночі, чистою Північчю кінофільму.

— Та ні, — неохоче сказала вона. — Річ не в тому, що кінофільм мені не сподобався.

Ми пішли вулицею, грузнучи в снігу. Обоє взуті не для цієї погоди. Сніг скрипів під нашими ногами, і я уважно дослухався, чекаючи, коли вона продовжить розмову, і готовий підхопити її лікоть у ту мить, коли вона послизнеться, та коли вона обернулася й подивилася на мене, то лише сказала:

— О Боже. Ми не маємо тут шансів зловити таксі, так?

Думки закружляли у мене в голові. А як же вечеря? Що робити? То вона вже хоче повернутися додому? Прокляття!

— Тут, власне, недалеко.

— Так, я знаю, але… Онде воно, таксі! — вигукнула вона, і моє серце зупинилось, але, на моє щастя, хтось його перехопив.

— Послухай-но, — сказав я. Ми були поблизу Бедфорд-стріт — ліхтарі, кав’ярні. — Що ти скажеш, якщо ми спробуємо тут?

— Зловити таксі?

— Ні, чогось поїсти. — (Вона голодна? О Боже, зроби так, щоб їй хотілося їсти.) — Або, принаймні, випити.

XXVIII

Раптом, наче завдяки Божому втручанню, напівпорожній винний бар, куди ми спонтанно пірнули, виявився теплим, золотим, освітленим свічками й набагато кращим, аніж будь-який із ресторанів, про які я думав.

Маленький стіл. Моє коліно торкається її коліна — чи вона це відчуває? Відчуває так само, як і я? Полум’я свічки відбивається на її обличчі, полум’я блищить металевим блиском у її волоссі, такому яскравому, що, здається, зараз воно запалає. Все сяє, все чудово. Вони грають давні пісні Боба Ділана, те, що треба, для вузеньких вуличок Вілліджу перед самим Різдвом, і сніг падає величезними пухнастими клаптями, це саме та погода, коли тобі хочеться гуляти міськими вулицями, обнявши дівчину, як ото зображено на обкладинках давніх платівок, — бо Піппа була достоту такою дівчиною, не найгарнішою, але не розмальованою макіяжем, звичайною дівчиною, яку співак обрав, щоби бути з нею щасливим, бо й справді ця картина по-своєму зображувала ідеал щастя, у нього трохи підняті плечі, а її усмішка ледь збентежена, вони мають такий вигляд, ніби можуть зараз помандрувати, куди їм захочеться, — і це ж вона! Вона! І розповідає мені про себе, не хизуючись і відверто, розпитує мене про Гобі та крамницю, про мій настрій, і що я читав, і що я слухав, ставить безліч запитань і навіть своїм життям прагне зі мною поділитися, розповідає, що квартира в неї холодна, обігрівати її дорого, похмуре освітлення й застояний запах плісняви, у крамницях — самі дешеві лахи, а американських мережевих магазинів у Лондоні стало так багато, що місто перетворилося на торговельний центр, і які ліки приписують їй, а які — мені (ми обоє мали посттравматичний синдром, хворобу, яку в Європі, схоже, позначали іншою абревіатурою, і щойно втратиш пильність — тебе вмить зашлють до реабілітаційного центру ветеранів війни); вона мала також крихітний садочок, разом з іще кількома людьми, а одна схиблена англійка оселила в цьому садочку хворих черепах, яких привезла з півдня